Розділ «Іван Дзюба Чорний романтик Сергій Жадан»

Однак важливіше інше. Марія живе в Жадановій поезії не тільки як мати Христа, вона присутня в ній як Світова Жінка, вона стоїть — ближче чи далі — за кожною Жінкою, і Жаданова розмова з жінками як своїми адресатами переливається в розмову з Марією. І до таких розмов увесь час долучаються дуже особисті мотиви, інтимні інтонації — ніби поет хоче, щоб його почула кохана жінка, чиїми почуттями він дорожить над усе, вона ж і його конгенійна читачка, його і його друзів-поетів, надійний прихисток українського слова. Зрештою, образ цієї жінки доволі розпливистий — у тому сенсі, що не уявляється якийсь конкретний біографічний персонаж і сюжет, радше проглядається сукупність інтимних досвідів, провин, взаємних рахунків, непорозумінь, зусиль порозумітися і потреб утримати пекучу пов'язаність із чиєюсь (жіночою) долею. І більше бачимо не цих жінок (різних, але й схожих у своїй калейдоскопічності), а самого поета у щирості його почуттів, серед яких домінує «подільчива» відкритість до неї і турбота про неї, часто — віра в неї, у взаємоприсутність їхніх душ («Якщо ти не хочеш про мене думати, думай про ці дерева в тумані… Я ж знаю, про що ти насправді думаєш, коли ти думаєш про дерева»). Кожна з них резонує інакшою, особливою струною в поетовій душі.

Тут можна згадати, що і в поезіях ранішого часу Сергій Жадан часто «розмовляв» з невідомою жінкою чи дівчиною, образ або спогад про яких були для нього владним викликом до жаданого спілкування на відстані. Отож немає неперехідної грані між сакральним образом і образом життєвим, — і, власне, ми бачили, як великі світові поети (і багато теологів) прагнули надати Марії Богоматері рис життєвих і житейських, у яких і розкривалася її святість. Таким чином, можна сказати, що в «Житті Марії» — життя Жінки як тієї, в якої можна шукати розуміння, підтримки й любові. І якій є тільки одна відповідь — така сама міра любові, що все освячує. Віра в це у Сергія Жадана така велика, що він не зупиняється навіть перед досить ризикованим «рикошетом» думки: якщо учні Христа ревно зберігали його плащаницю («Я знаю, для чого вони зберігали його плащаницю: щоби завжди мати при собі обриси його тіла»), — то він ладен був би зберігати білизну своєї коханої, та й навіть «чужі сорочки», в яких її «тепло збереглося». Ну що ж, це як новітня Пісня Пісень. «Тому, хто боїться, — потрібна віра. Тому, хто любить, достатньо пам'яті».

Залишається погодитися. З цим. До іншого ще буде нагода повернутися.

Тим часом у книзі починають дужчати й інші мотиви. Майже завжди у Сергія Жадана назви книжок, збірок, окремих творів лише умовно орієнтують (або й дезорієнтують) щодо їхнього змісту. В «Житті Марії» звертання до олюдненого сакрального образу домінує в початковій частині книжки, і хоч потім той образ не раз виринає, часом несподівано, з хаосу наших буднів, немовби здалеку осяваючи їх нерізким оцінювальним світлом, — далі ці будні починають розкриватися ніби самі собою. У розділі «Чому мене немає в соціальних мережах», виразно полемічна назва якого вказує на бажання говорити про непопулярні постаті й сторони нашої сум'ятної сучасності, — маємо цикл поетичних зарисовок і сюжетів про любих (або, може, й нелюбих, проте по-людському небайдужих) Сергієві Жадану аутсайдерів, ізгоїв та інших пострахів офіційного благопорядку. Татуювальник. Сектант. Чеченка. Псих. Мародер. Капелан. Шпигун. Дезертир. Це лише деякі з «незручних» для поезії особистостей і доль, що по-рекетирському (а може — панібратськи чи за домовленістю?) вриваються в Жаданову поезію. У коротких віршах-новелах дбайливо і не без любові подано есенцію їхнього переважно немудрого життя, що переплелося з життям країни в ці багаті на ексцеси роки. Здебільше все це звучить достатньо драматично, як і сатиричні мотиви, хоч останні, на мій погляд, інколи знижуються до фейлетонності (як-от у «бердичівських» куплетах), — фейлетонного характеру пасажі трапляються і в поезії, і в прозі Сергія Жадана, але вони не належать до його найблискучіших сторінок.

У книзі «Життя Марії» вміщено й переклади поезій Чеслава Мілоша. Вільний і широкий погляд на світ, етичне і естетичне дистанціювання від рутинної картини життя і спрощеного бачення дійсності, драматична насиченість реаліями, видима легкість ваговитого вислову — це, мабуть, те, що захоплювало Жадана. Дослідники ще, напевне, аналізуватимуть його немалий перекладацький доробок, і видно буде, що він багато чого навчався у європейських поетів нашого часу, а в чомусь, може, «змагався» з ними. Але це вже предмет окремої розмови.

В Англії виявили таємну печеру тамплієрів (із преси, 2016 р.)

А в Україні того ж таки року в Чернівцях, у видавництві «Meridian Czernowitz» вийшла чудово оформлена (художник — сам Олександр Ройтбурд!) книжка «Тамплієри» — нові вірші Сергія Жадана. Перчина сюжету ось у чому. Досі вважалося: рицарський орден тамплієрів (храмівників), заснований 1118 року в Єрусалимі для захисту віри й паломників, після втрати Єрусалима став бездомним, опосівся спершу на Кіпрі, а потім у Франції, де 1312 року і знищив його Папа Франциск V, стративши гросмейстера Моле і 54-х рицарів. Тобто до Англії тамплієри нібито не діставалися. Аж ось відкриття. Так само не було раніше і ніяких відомостей про їхню причетність до наших українських справ. Але невідомість і цього разу не зупинила Сергія Жадана з його глобальним мисленням. Не знати, чи довідався він із власних джерел про назрівання сенсаційного відкриття англійських археологів, чи інтуїтивно почав діяти на випередження: мовляв, і ми не з лопуцька!

…Війна, передчуттям якої дихали поетичні збірки Сергія Жадана останнього десятиліття, — із близької світової загрози, із подихів досвіду «гарячих точок» стала нашою жорстокою реальністю. Про неї, в тому ж таки світовому вимірі, — «Нові вірші, 2015—2016», що ввійшли потім до книжки «Тамплієри».

Ще у «Житті Марії» Сергій Жадан мусив окреслити своє творче кредо в драматизованій до краю ситуації. «Прийде нас — і яка-небудь наволоч обов'язково буде писати про це героїчні вірші. Прийде час — і яка-небудь наволоч скаже, що про це взагалі не треба писати». Може, й не конче наволоч. Та річ у тім, що Сергій Жадан не міг не писати. Але писав і пише так, як властиво лише йому. «Страшно відчувати сморід червоного місяця. Страшно дивитись, як робиться історія».

Далекий від показного патріотичного пафосу, Сергій Жадан любить людей своєї землі й гостро переживає безглуздя й трагізм нав'язаної їм війни. Тим-то одним із головних мотивів у «Нових віршах», а потім і в «Тамплієрах» є мотив будування рідного дому й опоживання його, наповнення людським теплом і любов'ю. «Все життя ми будували свої доми. Брила до брили, до цвяха цвях, стіна до стіни… Ми будували так, ніби вивершували небеса. Мов упорядковували висоту. Ніби наповнювали мову пусту. Ніби повертали речам імена… Міста будували з сонця й глини, замішували їх на вірі й надії…»

Певна річ, Жаданове «ми» — це не лише ми, українці, це ми — люди Землі. І наше місто — не тільки наше, це місто Землі, воно і в Іраку, і в Сирії, і в Афганістані — скрізь, де тружденні чоловіки й жінки з покоління в покоління зводили свої житла до сонця, плекали дітей і доглядали старих, вклонялися своїм святощам. Були в них біди — та приходили радощі, западали тумани — та верталося сонце.

Але ось на осоння приповзають змії. Вони гріються на ґанках, заповзають до будинків, угніздюються в дитяче взуття і солдатські берці, «вичікують під подушками», плазують по бібліотеках, сичать зі сторінок газет, «звиваються за віршами та словниками»… Певно ж, не всі гади з чужих інкубаторів, є й «наші», з наших нір? Чи не гротескова метафора «гібридної війни»! Мабуть. Та це і модель світової ситуації…

Але ж не буває, щоб на зміїв не знайшлося змієлова. Це той, хто одного ранку вирішив: час братися до діла. «Доброї роботи, тобі, чоловіче! Хай менше довкола буде отрути». Ну, це, сказати б, у билинному плані. У реальному — не так оптимістично. «Дихає ночі теплий звіринець — у темряві сплять птахи і тварини. Чистить зброю молодий піхотинець, чистить зброю, вбиває години, чистить її, говорить прокляття, вагомі, як літери в телеграмі, гріє на серці срібне розп'яття, підібране в православному храмі». Відганяє, як може, думку про смерть. А «смерть, як щеня, не відходить від нього. Дивні діла, Дивні, господні».

І знову фрагмент нашої реальності вписується у світовий історичний контекст. «Ще один рік пройшов без сівби. На спалених школах сидять голуби, діти їх зганяють свистом». По обидва боки фронтів настає час маркітантів. «Перекривається рух на постах, і варта на розі співає канти. Сфери впливу в наших містах ділять праведники та спекулянти». Про праведників сказано неспроста, як і неспроста — в сусідстві зі спекулянтами. Це також видовище світове. Різні форми фальшу, в тому числі й фальшу конфесійно-екстатичного, Сергій Жадан завжди винагороджував саркастичними коментарями. А тут ідеться про трагічну (а водночас і комічну) невідповідність заморожених ритуалів новій пекельній дійсності, їхню марність, їхню перетвореність із духовного дійства в казенну відбувальщину. «Другий рік місто косить чума. Не працюють навіть борделі й тюрма. Скінчився хліб, скінчилась вода. З культурного життя — лише хресна хода. Ходимо, кличемо святих отців. На зворотному шляху підбираємо мерців». На хресну ходу небеса не зреагували. Потрібне щось дійовіше, масовіше. Єпископ пояснює: «Усіх нас нищить небесний терор, усіх нас винесуть в чорний коридор. Світла немає. Відсутня мета. Саме час починати свята».

І починається фантасмагорія свята, свого роду бісівська карнавалізація суспільної чуми: «…Ми одягаємо пір'я й хвости, і змащуємо кров'ю натільні хрести, і палимо на вулицях свого сатану, і оголошуємо небесам війну, і водимо процесії довкола вогнів…» Наче новітні «середні віки» — цей меседж кілька разів лунає у віршах. Але й не зовсім середні, і не тільки західноєвропейські. Завершальна фраза вальпургіївського пасажу: «Все, що в нас є, — це народний гнів» — може викликати й інші історичні асоціації… Про не раз явлену в історії сліпоту народного гніву, його стихійність, оманливість гасел, а тому — часто — і марноту. Або протилежні очікуваним наслідки. «…Будуть різати таку саму голоту, щоби відновити справедливість. Маршуватимуть колони поріділі, під мостами виставлятимуть сторожу, до церков уранці кожної неділі сходитимуться на службу божу. Буде їм ім'я Христове, наче видих, будуть слухати про муки і тортури, будуть зігнутих від страху посполитих волочити до комендатури».

Так само — не тільки про поглинені хвилями Середземного моря баржі з біженцями — нагадує ще один повторюваний у віршах меседж: «Кидай мертвих за борт!» — він про золоту (хоч і мовчазну) норму світової політики — утилізацію відпрацьованого людського матеріалу, надто ж про тотальне знецінення людського життя в добу тріумфів людського генія і силового утвердження цивілізаційних цінностей, про добре знаний і «нам», як і «їм», бізнес на крові, бізнес на трупах. «Роби гроші на мертвих, скидай їх за борт!.. Вкладай їхні голови до мішків і торб. Кидай мертвих за борт!» Тут я знову і знову згадую Бертольта Брехта. Хіба ж це не «брехтівське» — про цинізм історії: «Між нами достатньо гідних і видатних, тих, хто вступив до переможних когорт. Але мертвим не місце серед живих… скидай їх за борт». Тут хіба одне можна додати: скільки й живих (надто в нашій українській історії) скинуто за борт як нібито неживих, тобто не придатних для минущої потреби, не відповідних стандартові життєвості, обтяжливих для капітанів або піратів… «Запам'ятовуй цей підлий час… Запам'ятовуй цей дивний світ», де «на вогонь прилітає лише сарана. Ніч глибока. Немає дна».

Але в цій ночі стоять — по-біблійному стоять на біблійному березі темної ріки — жінки й чоловіки. Чоловіки мають що робити на своїх правічних човнах, жінки мають кого чекати й любити з віку у вік. Їм усім — «завойовувати порожнечу», «йти на світло з цього простору нічного», «зимувати у старій світобудові», наповнюючи її своєю працею і вірою у свій обов'язок. Інакше кажучи, їм, за твердою Жадановою мірою, «не залишилося нічого. Крім любові, звісно. Крім любові». Це повторюється з наполегливістю мантри. А любові цієї багато навколо — нею дихають земля, рідні пагорби, трави, квіти, дерева, книги, що хаотично розкидані на веранді покинутого дому. Нею тримаються люди. «Ніхто не знає, як працює любов», — припускає поет, як вона несе в собі гіркий «тягар усього, що було, і невагомість того, що буде».

А все-таки кому, як не поетові, годиться спробувати зазирнути в таємничі глибини цієї незбагненної «роботи». Тут з'являється все та ж незмінна і неминуче змінна вона, щоб у вічній розмові з нею і в їхньому мінливому взаєморозумінні — або непорозумінні — почувся пульс любові вже як «праці» на все життя, а не як минущої пристрасті. Дивовижний, суто жаданівський сюжет: вона голить його, чи не по-вояцькому давно неголеного, і в цьому неспішно живописаному процесі голення (!) бачимо тілесні нюанси душевних нюансів їхнього нерозривного співжиття, їхньої довіри і їхньої любові в усіх часах і за всіх обставин. Любов простягає їм руку з пітьми. «Іди, не бійся! Де твоя відвага?» І це вже не тільки їхнє, це вже надособове. «І знову родяться врожаї. І знову лаштуються жнива».

Ідилія? Ні. Просто непоборність життя. Останні вірші «Тамплієрів» дуже тривожні й гіркі. Рятуються жінки й діти. Але залишаються полонені й заручники. Залишаються в полоні земля, звірі, трави. Все це болить поетові. Коли вигнанці повернуться додому? (Тут чи не єдиний раз звучить у Сергія Жадана мотив непрощення за особисту кривду.) І головне: хто розуміє тих бійців на фронті і як їм зрозуміти «мирне життя» їхніх співвітчизників, яких вони жертовно захищають, не завжди бувши певними, хто з них цього вартий і як одних відділити від інших. І що їх — не тільки калік, а й неушкоджених — жде після повернення в «мирне життя» — навряд чи таке, яке варте страшних жертв. А втім, це обертони — лейтмотив інший. І фінал поетичної оповіді повертає до її початку: хвала каменю, хвала рукам, які тримали зброю, а тепер беруть той жаданий камінь, щоб знову зводити міста. «Всім, хто лишився жити після тяжкого мору, всім, хто зберіг свою радість і непокору, всім, хто вцілів під важкими зірками, вони відбудовують міста збитими в кров руками».

Зрештою — по всіх моторошних картинах і суперечливих рефлексіях — Сергій Жадан запевняє, що у світі вірності більше, ніж зради, а любові й ніжності більше, ніж ненависті й зла. Як воно в цілому світі — не знати (сам поет часом у цьому сумнівався), а що у поетичному світі Сергія Жадана саме так — це правда.