Розділ «Іван Дзюба Чорний романтик Сергій Жадан»

Ця сумна феєрія відходу в безадресову нереальність тієї локальної реальності, в якій жив, має виміри і суб'єктивної екзистенції, і суспільно-політичних змін, про які Сергій Жадан говорить чесно і гостро, але з не дуже йому «сродною» журналістською публіцистичністю: «Хто прийшов до влади в наших містах… Ось вони сходяться всі разом, в своїх чорних костюмах, схожі на сажотрусів, на сажотрусів, що прийшли до влади і тепер просто не знають, з чого їм починати…» і т. д. Але така похватна викривальність вочевидь не для Сергія Жадана, і він незмінно вертається до власної мови…

Розмова з МАРІЄЮ — із собою, з нами всіма і світом

Сергій Жадан не монологічний, а діалогічний — навіть тоді, коли звертається до самого себе. Розмовляти йому завжди є з ким і є про що. Немає великого значення, чи той, до кого мова, озивається, чи ні: його участь у розгортанні теми може бути уявною. Але без нього не буде поетичного натхнення. Не буде того особливого ладу мови, коли потреба розкритися і переконати стає пружиною нестримного саморозгортання погляду на світ, коли думка породжує думку, слово породжує слово — і спалахує ланцюгова реакція смислів, що творить ритм вірша і його магію. У Сергія Жадана дивовижна енергія асоціативності, що пов'язує найвіддаленіші речі, і його метафори та порівняння можуть бути і природно-самоявленими, неминучими: «вузькоколійка дитячої пам'яті», і несподіваними: «швацька машинка всесвіту ридає до ранку»; «грілося молоко на єврейському ринку, тихе й покірне, як гнані апостоли». І водночас — енергія антитетичності: мало не кожне твердження (чи меседж, як тепер кажуть) обертається у своє заперечення і себе «драматизує»: «Відстань — це те єдине, що тобі заважає. Відстань — це те єдине, що не має жодного значення»; «Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі. Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде»; «З малого насіння правди вирощуй брехні рослину»; «Я все назвав. Я нічого не встиг»; «Всіх рятувати, всім заважати»; «Всіх віддячивши, всіх обдуривши»; «Згадувати все із часом, забувати все із віком»; «Кидайте це чортове місто! Повертайтеся в нього!»; «Цієї ночі так хочеться жить, що від цього можна просто померти» (це, до речі, про бійця на передовій).

І так раз у раз: і це не гра слів (хоч інколи й гра), це особлива жаданівська трансформація розмовної поетики, на позір недбалої, а насправді сповненої «діалектичного» сприйняття неоднозначності світу й кожної людської ситуації в цьому світі. Нібито принагідні й малозначні розмовні антитези у кращих випадках сягають рівня філософських афоризмів: «Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим»; «важко бути героєм, коли це нічого не коштує»; «Дороги — це час, потрібний нам для розуміння своєї загубленості»; «Хай не знають уста, що виголошують гіпотезу про руки, що власне фальшують експеримент»…

З цієї ж розмовної недбалості, але вже приперченої вуличними приколами, випливає і характерне для Жадана (особливо «раннього», злісно епатажного) навмисне, саркастичне зіштовхування дуже віддалених одне від одного понять: «Хотілося пити і тягло на узагальнення»; «Несу натхнення порожні торби»; «Військово-повітряні сили виснуть поряд із сновидіннями»; «пошук затінку в жерлах гармат». Часом цей сарказм грає відблисками легенького цинізму: «…Єднання є, хоч і мале. Наприклад, сонце, що встає, чи спільний туалет».

З розмовної поетики, звісно, і характерне для Жадана наполегливе повторювання якихось реплік, прохань, закликів, порад тощо: «Запам'ятовуй, запам'ятовуй!»; «Думаєш, звісно, думаєш, не можеш не думати»…

Невидимим (а інколи й видимим, навіть підкресленим) тлом для цих спілкувань і для цієї роботи думки є відчуття присутності в бутті вічного й універсального. Часом воно персоналізується — в Господі, в Ісусі Христі, в Марії.

Поетична збірка Сергія Жадана «Життя Марії» (2015) — це ще один ступінь концентрації його «діалогічної» енергії. Назва збірки повторює назву поетичного циклу Райнера Марії Рільке, перекладом вірша якого «Благовіщення» вона й починається. Чомусь у книжці немає Жаданового перекладу вірша Бертольта Брехта, який був в електронному варіанті збірки. На мій погляд, шкода — адже Жадан не менше, ніж із Рільке, суголосний із Брехтом в «олюдненні» образу Богоматері, у виході за рамки канону.

До Марії поет апелював і раніше в пошуках критеріїв життєозначення, але то було епізодично і не завжди прозоро. Тут же — принаймні в перших віршах — маємо пряме звертання до неї, в розгубленості й розпачі від неспівмірності досвідів двох епох людства і двох національних світів, від неспівмірності заповіданого й наявного:

Наші діти, Маріє, ростуть, ніби трава:

чорні робочі долоні, стрижена голова,

зранку стоять на зупинках, неприкаяні, як пірати —

тимчасова адреса, країна напівжива.

Мають свої страхи, шанують свій закон,

не потребують змін, сміються із заборон.

Які можуть бути зміни в тому, чого не існує,

і які заборони можуть бути під час похорон?

А ось твій, Маріє, син говорить дивні слова,

бачить різні знамення, чинить різні дива,

стверджує нам уперто, що сила в любові,