Розділ «Іван Дзюба Чорний романтик Сергій Жадан»

коли всі ці зими і стіни і сосни і тиша така навкруги

що чути навіть як дихають в небі птахи

мудрість речей якої стане як її не витрачай

тінейджерські зіткнення в кінотеатрах

вуличний секс фасований чай

скільки утіх і всіляких затій пропонувало життя

і що цікаво — на кожну була стаття

Це — закінчення вірша «Петеу»: була така державна система навчальних закладів, що готувала робітничі кадри для соціалістичної промисловості. У перші повоєнні роки до ПТУ заганяли примусово, «вербували» переважно сільську дітвору. Виходили з ПТУ і ті, кого потім шанували за «золоті руки», і ті, про кого пише Сергій Жадан, як вони йому уявляються. Тобто треба застерегтися: коли говориться про покоління та від імені покоління, то постає питання, про який уламок і якого покоління мова. У всякому ж поколінні були ті, хто вчився, любив книжку; були ті, хто не знаходив себе або був ледачкуватий і байдикував на утриманні бідолашних батьків; були й ті, хто пиячив і хуліганив, святкуючи своє вічне дозвілля. Про перших писати нецікаво, про других — так собі, а от про третіх — дуже й дуже цікаво. Вони — свобода і протест. «Ранній» Сергій Жадан уперто солідаризується з ними (риторично). Але треба подивитися реально: якщо це не тільки його поетична гра, якщо він справді був серед них душею і тілом, то йому фантастично пощастило — він із них один, може, на тисячу, який вийшов на свій шлях і став особистістю. Можна, звичайно, милуватися ряснотою наколок на чужому тілі й захоплюватися багатством ножових ран на ньому. Але це, все-таки… трохи від лукавого. Може, Сергій Жадан сам це відчуває краще за нас, уболіваючи за крихкі дитячі душі та їхнє майбутнє:

скільки муті в дитячих серцях й особливо вночі

школа яка не навчила нічому

і час що нічому також не навчив

Отож у результаті, як виростуть, —

коли українець прийде до бога я знаю що саме він скаже йому

він скаже богові знаєш док

мене не кличе твоя труба

якщо я весь час боровся з собою

хто скаже що це боротьба

Але направду ніякої боротьби із собою (як бажання змінити себе і чогось навчитися) не було й не могло бути в такого українця, тим-то його бурмотіння до Бога — пусте.

Що ж до вірша «Петеу» — то добрий вірш, а неймовірно осягальний образ — «тиша така навкруги що чути навіть як дихають в небі птахи» — один годен виправдати все інше.

…Деякі саморобні апокрифи та амікошонські приколи Жадана зачіпають не лише різні постаті світової історії, а й, часом, її хрестоматійні поняття або етикетки доби та її нав'язливу фразеологію (саркастичне прощання з нею). «Гімн демократичної молоді», «Балади про війну і відбудову», «Станси для німецько-фашистських загарбників», «У.Р.С.Р.», «Переваги окупаційного режиму», «Історія культури початку століття», «Дитяча залізниця», «Як гартувалася сталь», «Некомерційне кіно», «Букмекерські контори» і т. д. і т. п. — аж до «Ісламу» — всі ці назви збірок, циклів та окремих віршів створюють враження обманного мінного поля із замаскованими інтелектуальними розтяжками. Ступни — і воно вибухає. В кожному із цих віршів — по-інакшому, але завжди так, що той вибух здуває з поверхні речей і явищ суху луску нав'язаних пропагандистських уявлень, з-під якої прозирає щось житейське, людське. Скажімо, «Авіахем». Назва викликає в пам'яті ентузіазм підкорювачів неба — сталінських соколів — і масові свята на авіапарадах. Тут трохи інакше. Публіка таки суне на іподром, молоді авіатори на полі дивилися в небо, тримали в руках «телефонні записники, як потріпані біблії», та «перебирали в кишенях арахіс і презервативи» (це останнє, певна річ, згідно з відомим каноном персонажів Жадана). А маленький літачок кружляв над трибунами, потім схитнувся й заходився падати. Молодий пілот відвернув його від трибун і скерував на дерева. І от: