Розділ «Святослав Караванський ДО ЗІР КРІЗЬ ТЕРНЯ, або ХОЧУ БУТИ РЕДАКТОРОМ»

ОПІЗНАВАЛЬНИЙ чи ПІЗНАВАЛЬНИЙ?

Не думаю, що це вартий розгляду приклад, де винуватець його відкриває істину, що “…свята мають… опізнавальні знаки”. Просто для прикладу, що на “мовний базар” виносять і гнилий товар. А що приклад цей для наших читачів занадто примітивний, то й ставимо крапку.

ЯК ЗНАТИ чи ЯК ЗНАЄМО?

У словотворчості так чи інак приявна логіка. Щоб винести на базар слово, а тим паче цілий вираз, треба, щоб Ваш казанок логічно варив. Шкода, що логіка буває різна: жіноча, залізна, невблаганна, а часом і не знати яка. Спинюся на цій парі не знати, яка досить успішно конкурує із широко вживаним невідомо. Я не згадав ще математичної або, вірніше, арифметичної логіки, а саме її треба тут згадати. Згідно з цією логікою, якщо невідомо = не знати, то відомо = знати. І як це ніхто до цього досі не доглупався? Мабуть тому, що математична логіка з мовною логікою не завжди збігається або не співпадає, як кажуть знавці украінской мови. Знаємо ми, наприклад, слово недолугий, яке постало (як можна припустити) від забутого наглушняк слова долугий. Та якщо ми кажемо на незграбне віршування недолугий вірш, то сказати на “Сон” Шевченка долуга поема ще не додумався жоден літерат. Але дехто думає, що він відкриє нову сторінку в нашому слововжитку, коли замість сказати “Це мені відомо”, каже “Це мені знати”, а вираз як відомо заступить виразом як знати. Свобода творчости – це така пані, що толерує ще й не таке. Хочете писати замість як відомо – як знати? Пишіть у своїх писаннях, хоч за кожним словом. Сказано ж бо – свобода. Викинули свій товар на мовний ринок і чекайте, поки його куплять.

А що робити, як ніхто не купує Вашого золотого, Вашою логікою присмаченого товару? Хоч сядь та й плач. Аж воно й тут є вихід. Доручили Вам, скажімо, редагувати тексти Ваших колег. От Ви вже й на коні. Хай котрий з них напише як відомо, а Ви зараз крамольне слово – чирк! хоч мовної цензури ніби й нема. І пишете як знати. Щоб, знаться, Ваше було зверху. А що в такім разі свободі мовного вислову – гаплик, то й нехай. Головно, щоб Ваш товар пішов у хід. Воно, правда, сказати як знаємо замість як відомо буде дохідливіше і ближче до мовної практики, ніж як знати, так це ж ніяке не відкриття, а треба, щоб було відкриття і не чиє, а Ваше, щоб, чого доброго, Вам ще й премію присудили за Ваш винахід, бо ж Ви маєте в запасі ще й не такі перли. От хоч би й вираз стає зрозуміти замість стає зрозуміло. Не знали? Так знайте! Не вживали? Так будете вживати! У примусовому порядку. І свобода вислову тут до лампочки, бо якось то треба пропихати свій товар.

* * *

І додати нема чого. На базарі, як на базарі, чи то на кінському, чи на якому іншому.

43. НЕМА НЕВЗЯТИХ ФОРТЕЦЬ!

Лексика всякої мови безперервно перебуває у стані – сказати по-модному – перебудови. Одні слова виходять з ужитку, а на їхнє місце приходять інші, або з’являються цілком нові слова, бо виникають нові технічні реалії, нові суспільні установи, нові суспільні відносини. Такий вираз, як світло в кінці тунелю не міг з’явитися у більшості мов, поки тунелі не стали неодмінним причандалом людської цивілізації. Люди, які пишуть, постійно відчувають брак мовних засобів для відтворення тих чи тих фактів або явищ. Удосконалення мов великою мірою завдячує свій прогрес письменникам, літераторам, поетам. Крилате слово цих словотворців підхоплюють носії мови, і продукт творчої думки стає надбанням широких кіл. У ряді країн за цим процесом ведуть спостереження і реєструють новостворені слова у спеціяльних виданнях. Так, видавці Оксфордського словника англійської мови, щорічно видають додатки новотворів до згаданого словника. В Україні появу нової лексики за часів дружби народів мали за прояв націоналізму, тобто за антидержавну діяльність. Нащо удосконалювати неперспективну для комунізму мову, коли є одна найдосконаліша з досконалих мов, що нею говорили Іллічі? Одних матюків – нашим інтелектуалкам-матюгальницям разом з матюгальниками – умитися. Зате сьогодні поява новотворів у мові українців стала однією з ознак її відродження. Наші ж мовознавчі інституції – тут вам не Оксфорд! – новотворами не цікавляться, товчучи у ступі пережований суржик академіків з ласки ЦК – Білодіда і К°. Редактор же від Бога має пильно стежити за процесом словотворення і те, що мовознавчі боси нехтують, брати на озброєння у ході редагування. Дещо може придатися, а дещо послужити поштовхом для дальшого дослідження й удосконалення.

ВІДСТОРОНЕНО чи БАЙДУЖЕ ДО СВІТУ?

Деякі слова так подобаються писучій братії, що вона не помічає, як ці слова починають набивати оскому читачам. Письменник мусить мати це на увазі і знаходити синоніми до модних слів. До дуже часто вживаних слів належать, наприклад, слова відсторонений та відсторонено. Їх можна подибати в сучасних творах у численних комбінаціях. Відсторонено слухають, дивляться, зустрічають, проводжають, вітаються, грають тощо. Нібито на цьому слові світ клином зійшовся. А синонімів же це слово має й має: відчужено, байдуже, непричетно, сторонньо, (оповідати) без тіні співчуття, без душі, без чуття, протокольним голосом, протокольно, безпристрасно, (глядіти) холодно, закам’яніло, з віддалі, зісторонь. А оце читаю у жіночому романі “жінка… байдуже до світу демонструє стрункі ноги…”. І слушно і образно. А в іншого автора: “Голос у неї був чужий і байдужий”. Виходить, нема фортець, що їх не можуть узяти письменники з редакторами.

НІХТО З ОТОЧУЮЧИХ чи ЖОДНА ДУША НАВКОЛО?

Слово оточуючий має в нашій мові досить вдалого суперника – навколишній. Одна біда – у множині, коли йдеться про людей, рад-не-рад, треба вживати слово оточуючі. Можна сказати навколишні села, навколишній люд, навколишнє населення, а усі навколишні нашого героя не скажеш. Мовний смак не дозволя. Тому оточуючі й мандрують сучасними “текстами”. Аж те, що добре в нарисі чи репортажі, для художнього твору не годиться. Письменник має кожним словом засвідчувати, що він письменник. Саме письменниця й пише: “…жодна душа навколо не прочитає…”. І монополії оточуючих приходить кінець, бо оточуючі – це всі навколо.

У РОЗКВІТІ МОЛОДОСТИ чи ОБУРЛИВО МОЛОДИЙ?

Часом словотворчість зводиться до надання загальновідомим словам нових значень. Візьмім слово шовковий. Визначає сорт тканини. Та не тільки. Поети ще вживають це слово замість слова ласкавий: шовкові очі. Може це слово заступати і слова покірний, слухняний. А останнім часом у виразах шовкова русифікація, шовкова диктатура слово це набуває значення який діє тихою сапою, або замаскований. А відомий сучасний автор прикладає епітет обурливо до слова молодий: обурливо молодий, тобто молодий, що аж завидки беруть. Чи не повторить обурливо шлях шовкового? Усе може бути. Перебудова – вона і є перебудова.

ОБЛЯМІВКА (на тарілці) чи БЕРЕЖОК?

Іноді, як я вже казав, авторський слововжиток наводить на роздуми й на пошук. У перекладеному з російської мови інтерв’ю тому, кого питають, приписують такі слова “…одержати все на тарілочці із золотою облямівкою”. Облямівку, як свідчать словники, найчастіше прикладають до одягу у значенні оторочка. Позатим її можна вжити на означення того, що смугою оточує що-небудь. Іншими словами, облямівку можна прикласти й до тарілки або блюдця. Але ця додаткова можливість лише зайве свідчення, що поет, який називає нашу мову “милою і напівзабутою”, мав рацію. Напівзабутість нашої мови стосується переважно до мало поширених слів, а також до слів на означення реалій, відсутніх у побуті селян – головних носіїв української мови на Надніпрянщині за віки окупації. Мовний же розшук відкриває той факт, що, коли йшлося не про одяг, українці замість облямівки казали береги. Слово берег Грінченко, крім основного значення, пояснює російським словом кайма і дає приклад: “Принесу хвартух дорогий – золотії береги” (Збірка пісень Лукашевича).

Те саме обстоює і словник Желехівського. Але береги – вжито до незменшеної форми слова, до слова фартух. На фартушку ж мають бути бережки. І на це у Грінченка є доказ. Слово бережки він пояснює так: “металічно оправлені краї на держаку ножа”. Але бережки можуть бути не лише на держаку ножа. Усякий оправлений край – це берег, а оправлений краєчок – бережок. Нема сумніву, що знавці фолклору, а надто із Західньої України, можуть це підтвердити. А наведену вище цитату по-нашому треба віддати так: “…одержати все на тарілочці із золотим бережком”.

* * *

Багатію думкою, може, прочитає ці роздуми хтось із мовознавчих верхів і додумається до видання щорічників словесних новотворів. Тільки може, як кажуть поляки, широке й глибоке. А незрячі додають – побачимо!

44. СЕКРЕТИ ЖИВОГО МОВЛЕННЯ

Жоден художній твір не може обійтися без діялогів – розмов між дійовими особами. Ці розмови великою мірою визначають художню вартість написаного. Що ближче ці діялоги до живого спілкування людей, то більше шансів, що читач повірить автору. Коли герої твору спілкуються між собою не живою, а канцелярсько-словниковою мовою, то відпадає охота читати таку писанину. І якщо в авторській мові читач не помічає занадто повстяного мовлення, то в діялогах героїв неприродня штучна мова одразу дере вухо й око. Описана ситуація стає надуманою і невірогідною. Отже, мистецтво діялогу – це пробний камінь кожного, хто хоче письменницької, якщо не слави, то бодай визнання. Деякі автори, щоб наблизити мову героїв до реалій життя вдаються до російських слів та зворотів. У принципі – це можливий літературний засіб, але він вимагає і мовного смаку і почуття міри. Тут важить не перетягнути струну – не передати куті меду. Іноді чужу мову можна висловити засобами своєї, і це не пошкодить розповіді. Ось як письменник передає мову офіцера-росіянина під час пиття:

“Стукнемо ще одну пляшенцію по її кругленькому задочку”.

Слова пляшенція не знає ні російська ні українська мова, але увесь вислів від цього слова стає висловом російським, хоч і передано його українськими словами. Оце письменницький вищий пілотаж! Цього треба прагнути кожному і початківцю і нобелепросцю. Треба прислухатися до мови довкілля і читати класиків, хоч і окреслених деякими сучасними геніями “запліснявілими”. Добре знайомий із секретами живого мовлення сучасник досягає найвищого пілотажу у творчості. А редактор і собі має бути підкутий у цих секретах.

ЦЕ САМЕ І Я КАЗАВ чи НЕ Я КАЗАВ?

Живе спілкування здебільшого має емоційну природу. У діялогах розкривано людські характери, людські погляди, пристрасті, уподобання, як також і боротьбу поглядів, пристрастей, уподобань. Тому діялоги завжди емоційні. Навіть, висловлене байдужим до світу голосом відбиває емоційний стан даного персонажа. Мовці підмітили, що висловлена у формі питання думка має більшу силу впливу, і тому в живій мові повно риторичних питань, вигуків, інтонаційних синонімів. Замість сказати “Ти на це не здатен”, скептично настроєний мовець може спитати “Хто, ти?”, зробивши інтонаційний наголос і на першому і на другому слові. І думку буде передано, хоч і в іншому ключі. Існує сила таких емоційно забарвлених зворотів, притаманних живому мовленню: “А ти думав?”, “Я так і знав!”, “Так я й повірив!”, “Ой, сором який!”, “Хоч убий!”, “Аж он як!”, “Іди знай”, “А що, є?”. Останній пасаж – це відгук у формі питання на заувагу “Виходить, що правди нема”. У наявних фразеологічних словниках жодного з наведених тут зворотів не зафіксовано. Це безперечне недотягнення, як казали галичани, нашого мовознавства. З другого ж боку – це факт, який сприяє знавцям живої мови заживати письменницької слави серед авторів, вихованих на газетно-протокольному койне. Очевидно, що згадана лексика потребує свого лексикографа, який упорядкував її б для широкого кола зацікавлених. Тут стануть у пригоді і “запліснявілі” класики і чисті від плісняви сучасні генії.

У живій мові фігурують словесні одиниці, які передають нюанси не тільки висловленого, але й нюанси відносин між бесідниками. На питання “Ти цього не робив?”, поставлене близькою до запитаного людиною, запитувач може почути “Уяви собі!”, але на таке саме питання “Ви цього не робили?”, поставлене старшою або вищою становищем особою до молодшої особи, запитаний не скаже “Уявіть собі!”, а відповість якось інакше, бо в даному разі “Уявіть собі!” матиме певний присмак неповаги. Якщо ж авторові треба зобразити досить безцеремонну особу, то він і в цім разі вкладе в уста молодика пару “Уявіть собі!”. Певну рису характеру буде відбито. Отже, діялог є знаряддям художнього зображення персонажів, їхніх характерів та їхніх взаємин.

ВАЖКО БУВАЄ ЛЮДИНУ ПЕРЕКОНАТИ чи СВОГО РОЗУМУ НЕ ВСТАВИШ?

Жива мова має свої, тільки їй властиві звороти, які на письмі можна вживати лише в діялогах, бо це звороти чисто живомовні або “мовленнєві”, як кажуть на постсоловецькому мовному базарі. Те, що у писемній формі потребує іноді навіть іноземних слів, живомовний стиль може передати не гірше від писемного. Коли ми почуємо від когось, хто бідкається на чиюсь недотямкуватість “Та свого розуму не вставиш”, то без зусиль зрозуміємо, що має на увазі мовець. Зворот легкий для зрозуміння, але не легкий для вжитку в писемній формі деінде, а не в діялозі. Щоб передати зміст почутого у рапорті, протоколіст напише “важко буває людину переконати” або ще якось, але почуте з уст вживе лише у формі цитати, тобто у формі діялогу – цитуючи діялог.

ТИ СОБІ НЕ УЯВЛЯЄШ! чи ТОБІ Й НЕ СНИЛОСЯ?

До перлів живої мови належать і вирази із словом снитися. Жива мова слово снитися воліє вживати там, де школи всіх рівнів прищепили нам слово уявляти. Комусь сниться у живомовців значить хтось уявляє. А вираз Тобі й не снилося відповідає виразу Ти собі не уявляєш. Такі собі брати-близнюки, виховані різними після розлучення батьками. А для письменника, та й для редактора, додатковий шанс індивідуалізації мови героїв.