Розділ «Святослав Караванський ДО ЗІР КРІЗЬ ТЕРНЯ, або ХОЧУ БУТИ РЕДАКТОРОМ»

Чого тільки не вичитаєш у сучасних “текстах”! Тут і зцілюючий бальзам (цілющий), і більш легкий (легший), і обуяла пристрасть (опосіла), і деміфологізуючий (міфоборчий), і за смаком (до смаку), і бій з вітряними млинами (вітряками), і…, і… Що не текст, то збірка ребусів та анекдотів. Хоч стій, хоч падай! Звідки й береться ця гра без правил? Освіта, мабуть, завинила. Мудрі мужі кажуть, що наш сучасник знає лише дві мови – російську та українську. Що російську (сяк-так) він знає, то, правда Ваша, панове, а щодо української – то тут прошу пробачення. Не знає наш сучасник питомої української, хоч ти гопки скачи, не знає! Цих двох мов (тобто одної) – кажете – мало для сучасників, треба ще знати бодай дві іноземних мови. Розумна річ, тільки ж тим, хто не знає своєї, не поможуть і десять іноземних. А що ми не знаємо своєї, то це факт. Усе робилося за останні 70 років до 1991 року, щоб цей факт став фактом, і він ним таки став. Після ж 1991 року нічого не робиться, щоб того, що сталося, позбутися. У висліді, як казали галичани, а тепер уже й негаличани, питомої української мови не знають ні академіки, ні доктори наук, ні професори українознавства, ні письменники, не кажучи вже про нашого брата – перодряпа. А що вчитися ніколи не пізно, нумо вчитися! Вивчення своєї мови, коли хочете, дорівнює вивченню двох іноземних мов, бо справжня українська мова для багатьох із нас – мова іноземна, і вивчаючи цю іноземну для нас мову, ми зрозуміємо краще і другу іноземну мову – псевдоукраїнське койне, джерело ребусів та анекдотів. Отже, не гаймо часу – берімось до двох іноземних мов ув одній!

Усяка мова – самобутнє твориво, яке вимагає (не потребує – вимагає!) самостійного розвитку. Бо вимоги ритмомелодики для кожної мови різні. Росіянин каже ловись рыбка малая и большая, а українець – ловись рибка велика й мала. Так само один каже всё это ложь, а другий (недвомовний) – це все брехня. Структурою мови керує не зміст, а ритмомелодика. Тому почнімо з афоризмів, де найкраще цю ритмомелодику відбито.

МИР ХАЛУПАМ, ВІЙНА ПАЛАЦАМ чи МИР ХАТАМ, ВІЙНА ПАЛАЦАМ?

Не треба бути підкутим мовознавцем, щоб віддати перевагу другому варі-янту. Перший варіянт – вдамся до математики – дорівнює російському виразу мир хижинам – война дворцам. Другий варіянт – не дорівнює, але він кращий. Виходить, що мова не підлягає правилам математики. Тут потрібна вища мовна математика – ритмомелодика. Щоб збагнути цю вищу мовну математику, придивляймось і прислухаймось до афористики.

СИВИНА В ГОЛОВУ, А БІС У РЕБРО чи СИВИНИ В БОРОДУ, А ДІДЬКО В ГОЛОВУ?

Перший варіянт – це переклад з єдиної іноземної мови, якою тільки й володіють і з якої тільки й перекладають сучасники. А їм не завадило б знати, що поки дана приказка дістала таку форму, вона пройшла через стадію добору найкращого варіанту, відому кожній мові у процесі її вироблення. Уже запис цієї приказки у словнику Даля свідчить про наявність варіантів Седина в голову (в бороду), а бес в ребро. Але ці два варіянти – це теж наслідок попереднього добору. Попередній добір засвідчує український фолклор, бо північне населення зростало коштом пришляків з Київської Руси, де зафіксовано таких попередників сучасного афоризму: чоловік старіє, а чорт під бік, волос сивіє, а голова шаліє, сивини в голову, а дідько в бороду, і нарешті сивини в бороду, а дідько в голову.

Цей приклад показує, який шлях проходять мовні перлини, заки стають довершеними під усіма оглядами. Наочна лекція для тих, хто, перекладаючи на коліні з мови на мову, має свої сируваті переклади за верх перекладацтва. Та лихо не в цім, а в тім, що цього останнього довершеного варіянту не наводить жоден наш словник, жодна збірка афоризмів. Як же з такою матеріяльною базою вивчати ще дві іноземні мови?

З ІСКРИ СПАЛАХНЕ ПОЛУМ’Я або З ІСКРИ РОЗГОРИТЬСЯ ПЛОМІНЬ чи ВУЛКАН ВОГНЮ ЗАПАЛИТЬ ІСКРА?

Обидва, наведені першими, варіянти, що їх пропонують І. Вирган (поет) і М. Пилинська (мовник), на мій погляд, не можуть претендувати на знак якости. Прототип цих претендентів из искры возгорится пламя аж ніяк не підстрибує з радости від таких бідних на мовну досконалість родичів. А наша ж мовна стихія лягла в основу чи не трьох слов’янських мов! І не має гідного відповідника до якогось там афоризму! Не може такого бути! Я не вірю в це. Тому й звертаюсь першим ділом, ясна річ, до редакторів, що мають діло із сучасними геніями. Нумо думати! Невже нічого не надумаєм?! Головне, не триматися сліпо за оригінал. Може, відійшовши і від іскри і від полум’я, створимо шедевр. Проба: вулкан вогню запалить іскра!

З МАЛОЇ ІСКРИ ТА ВЕЛИКА ПОЖЕЖА чи ТИХА ВОДА ГРЕБЛІ РВЕ?

Наведена альтернативна пара – наочний приклад, як можна покращити якість висловлюваного, знайшовши народній відповідник до математично правильної кальки. За цим прикладом і треба йти у пошуках перлин.

НА ЛОВИ ЇХАТИ ХОРТІВ ГОДУВАТИ чи ШИТИ-БІЛИТИ – ЗАВТРА ВЕЛИКДЕНЬ?

Ще один приклад, як наші предки вилучали зі своєї мови повстяну лексику, творивши мовні шедеври.

* * *

Треба кінчати, а скільки ще не сказано! Про те, наприклад, що нашу мову до кінця не досліджено. Білих плям, а білих плям! У товстих академічних виданнях нема десятків перлин нашої мови. Хоч би й цих: що швидко робиться, то сліпе родиться, або німий завинив, а горбатого повісили, або зрубаній голові байдуже за чубом, або нема біди, щоб не вийшли гаразди, або…, або… Якої іноземної мови треба навчити наших українознавців, щоб ми таки мали повне уявлення про багатство і лексичні можливості своєї рідної мови?

37. ЩО БІЛЬШЕ НАУКИ, ТО ДОВШІ РУКИ!

У попередній бесіді ми говорили про ритмомелодику – чинник, що у процесі спілкування поколінь сприяє виробленню людських мов. Кому-кому, а Редактору треба бути з ритмомелодикою на “ти” – це поможе йому професійно редагувати тексти і молодих і немолодих авторів. Особливу увагу на вимоги ритму й мелодики слід звертати в діялогах. Чи ж можна в мові персонажа допустити таке: “Я неспроможен до Вас прийти”? Підкутий редактор одразу відчує фальш – великою мірою ритмомелодичний – у слові неспроможен і переробить сказане.

У СЕМИ НЯНЬОК ДИТЯ БЕЗ ОКА чи СТО БАБ, СТО РАД, А ДИТЯ БЕЗ ПУПА?

У статті про державність української мови авторка пише: “Адже у семи няньок, як стверджує народна мудрість, дитя без ока”. А у збірочці приказок шістьма мовами укладач наводить іншу редакцію цього афоризму: У семи няньок дитина без носа. Цей варіянт уже грішить проти ритмомелодики – з’явився зайвий склад (дитина замість дитя), який розтягає вираз, і він тратить лаконічність. Крилатий вираз, коли він пройшов усі стадії досконалення, має звучати як команда: сто баб, сто рад, а дитя без пупа! Так виглядає мовний самоцвіт, що його нас змусили забути, і ми забули, і який у статті про державність нашої мови варто пригадати.

З ГАРМАТИ ПО ГОРОБЦЯХ чи НА МУХУ З ОБУХОМ?

Читаючи сучасну публіцистику, та й літературу, можна подумати, що мав рацію міністр освіти Російської імперії Валуєв, коли казав, що нашої мови “не було, нема й не може бути”. Бо ж у текстах нашої духовної еліти фігурують переважно перекладені з іншої (не з інших!) – з одної-єдиної іншої мови – афоризми й крилаті вирази: курчат восени рахують, скатертю дорога, ворон ворону ока не виклює тощо. Наших же – коротших, влучніших, українськіших – не було, нема і т. д. Пише український літературознавець і першим, любим Валуєву варіянтом згаданої приказки називає окремий розділ: З гармати по горобцях. Але – будьмо справедливі – літературознавець не винен у тому, що держава навмисно гальмувала “українські студії”. Більшість наших словників, зокрема жоден РУС, не наводять приказки на муху з обухом. Лише фразеологічний словник АН спромігся цей вираз зафіксувати. Але до масових видань його – на два склади коротшого від валуєвської приказки – не внесено. Чи ж не свинство? З того всього нагадую молодим і завзятим – ідіть на україністику, там є для вас невідкриті Америки!

ВИДНО ПАНА ЗА ХАЛЯВАМИ чи ВИДНО ПАНА ПО ХАЛЯВІ?

У текстах гумористичних, а надто полемічних, вживання крилатих слів та афоризмів просто необхідне. І наш брат перодряп не нехтує цю необхідність, обігруючи відомі афоризми, що додає оповіді додаткових барв: тихо їдеш – далі будеш від того місця, куди їдеш. Але всяка переробка – це палиця о двох кінцях. Можна переробити не на користь тексту, а на шкоду. Афоризми виробляються століттями, і всяка переробка потребує уміння. У полемічному тексті читаю: “Якщо НН вживає… “на Україні”, то… пана й так видно за халявами”. Полеміст узяв на себе невдячний труд – виправити неправильно, на його думку, скомпановану приказку видно пана по халяві. Серед людей, незнайомих з українською живою мовою, поширено забобон, що прийменник ПО неукраїнський, і його треба заміняти на прийменник за. Важко заперечити, що там, де росіяни кажуть по, українець деколи (не скрізь!) може вжити за. Але це не значить, що нашій мові прийменник по невластивий. Навпаки. По нам аж ніяк не чуже. Пише І. Нечуй-Левицький: “Микола… пізнав її по високому зросту… по хустці на голові”. Такий ужиток має цілком зрозуміле філологічне коріння. Ми ж кажемо по-Божому, по-нашому, по-літньому. Ці форми відповідають на питання по якому? що дуже близьке до питання по чому? І цілий ряд наших дієслів відповідає саме на це питання.

Ми поремо по шву, шукаємо когось по сліду або по слідах, розуміємо щось по собі, судимо по ділах, говоримо по секрету, плачемо по померлому, влаштовуємось на працю по знайомству або по блату. Це все ми робимо у відповідь на питання по чому? або по кому? Пана ж пізнаємо по халяві. Можемо пізнати й по шапці, а в разі потреби можемо й дати по шапці тому, хто на це заслуговує.

ДАВАТИ СОБІ ВІДЛІК чи [З]ДАВАТИ СОБІ СПРАВУ (ЗВІТ)?

Українська мова має багату й цікаву історію. Було в цій історії усяке – і сумне, й комічне. Були в Галичині на світанку українського відродження так звані москвофіли, відомі своїм суржиком – язичієм, який полягав на копіюванні мови сусідньої з Галичиною імперії. Язичіє, хоч і було штучним витвором, лишило в нашій мові, як і всі інші говірки, жаргони тощо, по собі пам’ятку. Деякі слова, люблені язичієм, таки зайшли до живомовної лексики, хоч вони, щиро кажучи, не відповідають стандартам сучасности. До таких слів можна віднести хоч би й слово спротив – карикатурне скорочення російського – сопротивление, на взір польського – sprzeciw. Сюди може належати й скопійований око-в-око з російського слова отчёт іменник відлік. Калька ця не має майбутнього хоч би й тому, що ми послуговуємося формою відлік як іменником від дієслова відлічити: відлік часу. Дехто скаже, що слова можуть мати кілька значень, і це о’кей. А я скажу, що не всім словам з кількома значеннями добре ведеться в нашій мові. Візьмім, слово благий. Воно має два цілком протилежні значення. Чи ж ми часто чуємо це слово? В усталених зворотах – так. Позатим – ні. Така ж доля чекає і на слово відлік у значенні звіт.

* * *

Ще раз звертаюсь до метких, завзятих і не конче молодих. Українська мовна стихія аж он як потребує вашого розуму, завзяття, спостережливости й винахідливости. Невідкриті Америки чекають на вас!

38. ПАСЕМО ЗАДНІХ!

Чим пояснити? Українську мову колись наслідували. Приклад: “Рыльце в пушку” мало би бути у росіян “в пушке”. Аж ні – українське закінчення. Або “Язык до Киева доведёт”. Мало би бути “в Киев приведёт”. Аж ні – знову таки українська стилістика. Або до лампочки кому, тобто до одного місця. Це чисто український зворот. А в “Толковом словаре русского языка” С. Ожегова наводиться як російська ідіома. Позичено у нас. Сьогодні ж – навпаки – володарі українського пера копіюють своїх колишніх копіювальників.

НАМАЦАЛЬНО чи ДОТИКОМ РУКИ?

Пише літератор, а редактор не заперечує (бо ж є у словниках!): “…юне ж покоління має нагоду намацально познайомитися із …(чимось)”. Слово намацально з роду самоперів та мордоляпів. А словники такій творчості сприяють, бо не наводять там, де треба, слова дотиком руки. Редагую: “…юне покоління має нагоду познайомитися із …(чимось) дотиком руки”. Все одно не дуже дуже. Бо скопіювати чужий стиль не так легко. Шукаймо своїх засобів, а не мавпуймо.