Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ»

«Я говорю про те, що ти і твої дружки Уолтінг і Грісс убили Кребса, аби заволодіти його паперами і потім продати їх російській розвідці. Ви вбили його в літаку і взяли курс на Мурманськ, але напоролись на винищувачів і повернули у бік Шпіцбергена, тому що в бою витратили забагато пального. Ви винуваті в смерті Кребса».

«Ти або випив зайве, або… Навіть у контррозвідці, де мене допитували, ніхто не додумався до такої підлої дурниці».

«Тепер додумаються. Можеш бути спокійним. Я про це потурбуюсь».

«Та чого ти, зрештою, від мене хочеш?»

«Папери Кребса!!!»

«Нема у мене цих паперів і ніколи не було!»

«Ну, коли ти так… Я тобі не заздрю. Ти ще згадаєш мене! Діти і онуки проклянуть тебе за це вбивство! Так! Так! Убивство! Я всім розкажу, що це ти вбив Кребса. Убив, аби позбавити Англію могутності! Ти продав добутий нами секрет росіянам. Росіянам!»

Мак-Ллойд так кричав, що Вів'єн прокинулась і вийшла до вітальні. Вона все чула і, коли він почав кричати, не стрималась, вбігла до кабінету і кинулась на нього з кулаками. Стенлі відштовхнув її. Надаючи, вона вдарилась об ріг стола. Я кинувся до неї і побачив кров, що стікала зі скроні моєї Вів'єн, яка вже п'ятий місяць чекала дитину. Можете собі уявити, що сталося зі мною в той момент! Я викинув Мак-Ллойда геть із свого дому, а він усе кричав, торгаючи у двері, що я його ще згадаю і не раз шкодуватиму, що не взяв у компаньйони, не схотів поділитися баришем від продажу паперів Кребса. Згадаю і пошкодую, коли мене буде проклинати кожен англієць на островах і в колоніях, коли стануть обливати брудом усі газети, а вся Англія назове зрадником і вбивцею!

Вів'єн намагалась заспокоїти мене, я її. Обоє ми називали Стенлі Мак-Ллойда останнім, брудним, безсовісним наклепником і брехуном. Переконували себе, що ніхто із нормальних людей не повірить жодному його слову, але ми помилялись. Брехня Мак-Ллойда впала на родючий грунт. Англія переживала занепад, і це в першу чергу відчував Лондон. Політичні боси шукали засобів, щоб випустити пару з лондонського котла, що погрожував вибухнути від надмірного незадоволення і злості тих, хто був справжньою причиною запопаду. Таких засобів було чимало і серед них — горезвісна «червона чума». Лондонського обивателя завжди лякали червоною небезпекою, і, дивна річ, він завжди в це вірив. Лондонська преса весь час підкидала цій коростявій, скаженій собаці все нові і нові кістки. Такою кісткою свого часу став і я.

Почалося все просто. Якогось недільного ранку, коли ми з Вів'єн вже почали забувати про візит Мак-Ллойда, принесли «Івнінг міррор», де я прочитав, що якийсь-то Сем Джонсон має матеріали, що викривають містера Патріка Белфура Белча в тому, що останній є вбивцею героя минулої війни, англійського розвідника, який працював проти німців у Норвегії, Мартіна Кребса. Чи варто говорити про те, яке враження на мою сім'ю справила ця заява? Родичі з боку матері, тобто Стоуни, одразу відмежувались. Родичі з боку батька були людьми маловпливовими і тому буквально з першого дня я залишився наче у безповітряному просторі. Всі мої протести залишились без відповіді, скарги без уваги. Я стояв один з голими руками проти зграї озброєних до зубів газетних гангстерів, для яких подібні наклепи і лжесвідчення приносили, попри все інше, немалі гонорари. «Івнінг міррор» у найближчому майбутньому обіцяла публікацію серії викривальних статей з подробицями героїчної діяльності і наглої смерті розвідника Кребса. Я думав, що за псевдонімом Сема Джонсона криється сам Мак-Ллойд, однак щось суттєве вчинити, якось запобігти публікації не міг, не мав сили, а головне грошей. Адже він володів «Івнінг міррор» і міг друкувати на її сторінках все, що йому заманеться. Аби примусити його припинити травлю, я мав платити всім і всюди, а грошей у мене, як я вже сказав, не було. Подати позов до суду і притягти його до відповідальності за наклеп я не міг, бо ще не було публікації, та для судових клерків теж треба було мати гроші. Лондонський суд прихильний тільки до тих, хто платить. Мій дід, Джеральд Стоун, на прохання про допомогу відповів, що грошей у нього нема — він, мовляв, сам на грані банкрутства. Спочатку я подумав, що це неправда, але пізніше переконався, що так воно й було. Через три роки після мого останнього дзвінка до нього мій дід справді збанкрутував, одійшов од справ, залишив Лондон і перебрався доживати віку в невеличкий маєток поблизу Олсбері. Ще хлопчиком я кілька разів бував з матір'ю в родовому містечку Стоунів і знав, що то простісінька сільська ферма. Старий будинок часів королеви Єлизавети, занедбаний сад, біля п'ятдесяти акрів орної землі. Тут народжувались і помирали покоління Стоунів, рід яких тепер мав урватися зі смертю діда і його сина, а мого дядька Дональда, який закінчив свій життєвий шлях у будинку для божевільних — так його вразив крах справ на стапелях Докленда і цехах Грінвіча, банкрутство ще так недавно процвітаючої фірми «Джеральд Стоун і син».

Мак-Ллойд усе ще не йняв віри тому, що в мене нема паперів Кребса. Опублікувавши перше повідомлення, подзвонив мені і сказав, що коли я прийму його умови, він припинить подачі матеріалів на шпальтах своєї газети, матеріалів, які має в своєму розпорядженні людина, котра була свідком усіх моїх «брудних справ». Що я міг йому відповісти?… Я послав його, за російським звичаєм, подалі. Правда, до того встиг сказати, що він безсовісний брехун, покидьок і падлюка, що коли б я і мав ці прокляті папери, все одно не дав би йому і аркуша. Знайшов би більш порядних. людей із числа співробітників Інтеллідженс сервіс, а не пішов би на змову з такими шулерами, як він і його брат. У відповідь мені пообіцяли надрукувати першу подачу матеріалів Джонсона в наступному поділ міому номері і… дотримали своєї обіцянки. В ранковому випуску «Івнінг міррор», а цей випуск в Лондоні найбільш читається обивателем, з'явилась перша публікація «Сторінок із щоденника Сема Джонсона».

Містер Белч дістав із шафи теку і вийняв з неї жовту від часу «Івнінг міррор».

— Ось подивіться, що написав цей покидьок.

Добриня підсунувся ближче до Касяна, зазирнув у розгорнуту газету. На першій сторінці було вміщено портрет молодого чоловіка, одягненого у форму королівських повітряних сил, з бойовою медаллю в петлиці. Це було фото молодого Патріка Белча. Лице відкрите, усміхнене, воно мало походило на обличчя людини, яка зараз міряла кроками килим кают-компанії. Під фотопортретом було набрано крупним шрифтом: «Громадяни Лондона, хай вас не обмане добродушний вигляд цього молодого чоловіка. Придивіться до його обличчя — це обличчя вбивці! Це він, Патрік Белфур Белч, власною рукою вбив видатного патріота Англії Мартіна Кребса, розвідника, що добув секрети німецької підземної лабораторії в Норвегії. Маючи ці секрети, ми, англійці, були б сильними, диктували б світові наші умови і не знали б занепаду! Але цей злочинець продав добуті Кребсом папери росіянам. Про те, як це було, читайте свідчення очевидця Сема Джонсона. Ось його правдива розповідь». Нижче набраний нонпареллю триколонник тексту. Хвилювання Патріка зачепило і Добриню. Шрифт розпливався у нього перед очима, а до горла підкочувався гіркий клубок образи за людину, яку так безсовісно катували брехнею.

— Потім були нові статті, — вів далі свою оповідь містер Белч. — Нові публікації, в яких Сем Джонсон описував мої злочини щодо англійської нації. «Івнінг міррор» публікувала статтю за статтею, і кожного разу перед тим, як. мала з'явитись нова газета з матеріалом Джонсона, в моєму кабінеті лунав дзвінок і Мак-Ллойд пропонував одуматись і погодитись на його умови. Обіцяв припинити травлю, реабілітувати, повернути добре ім'я. Розповідав мені навіть, яким чином він легко може спростувати звинувачення Джонсона. Запевняв, що умовить брата виступити в пресі проти цього наклепника. Йому повірять тому, що Отто Шлезінгер дійсний свідок багатьох подій, в котрих наче в кривому дзеркалі Джонсон малював мене, Патріка Белча. Обіцяв підтвердити матеріалами з архівів Інтеллідженс сервіс усі спростування вигадок Сема Джонсона. За все те він вимагав папери Кребса, яких у мене не було. Я повторював йому це при кожній новій телефонній розмові, але він уперто не віри» моїм словам і петля затягувалась усе міцніше. На світ з'являлися все нові і нові вигадки Сема. Матеріали «Івнінг міррор» почали охоче передруковувати інші газети Лондона, а особливо бульварні листки. Потім включилась преса інших міст, телебачення, і мої «злочини» стали відомі всій країні. Раніше я думав, що під личиною Джонсона ховається сам Стенлі, але раптом на телеекрані побачив зарослого по самі очі чорною бородою чоловіка і зрозумів: раз Мак-Ллойд потурбувався про підставного автора «Сторінок із щоденника», значить, він вирішив іти далі газетного цькування. Мої передбачення швидко підтвердились. Я одержав запрошення до слідчого. Уявити мій стан неважко. Я вже казав, що ніколи не вмів постояти за себе, а тут, згадавши місяці допитів у контррозвідці, зовсім занепав духом. Зачинився в своєму кабінеті, не хотів нікого бачити. В цей час Вів'єн була в клініці. Вона чекала другої дитини, і лікарі тривожились, що в такій напруженій атмосфері не доносить її. Маленьку Джейн забрали до себе родичі дружини. Моєї матері на той час вже не було на світі. Вона б не пережила такої ганьби, а я… терпів. Признаюсь, не раз думав про самогубство. Та в мене ж були Вів'єн, Джейн, мав народитися мій молодший. А головне — розумів, що застрелившись, прийму на себе всю ту безсоромну брехню, яка вже надає важким тягарем на мою дружину і дітей. Я знав, що треба боротися за своє чесне ім'я, але яким чином робити це — не уявляв. Думав, як захищатися, і нічого не міг придумати. Все впиралося в гроші. Правда, можна було продати крамницю — посаг Вів'єн. Вона пропонувала, та я не міг прийняти такої жертви, тому що не мав права пустити старцями по світу жінку і дітей. Адже обливаючи мене брудом на сторінках своєї газети, Мак-Ллойд заробляв на цьому, а я в боротьбі з ним мав платити, витрачати до того ж не свої гроші. Погодьтесь, що мов становище було безвихідним.

Почалось слідство. Тепер воно провадилось не військовим, а цивільним судом, в розпорядження якого контррозвідка переслала свої матеріали. Однак не маючи ніяких інших фактів, окрім наклепницьких публікацій Сема Джонсона, слідство товклося на місці. Зусилля судових чиновників зводились в основному до того, щоб схилити мене до визнання брехливих, навмисно покладених на мене звинувачень. Доказів моєї вини у них не було, але весь хід цькування підготував «громадську думку», сформував ставлення обивателя, і під тиском певних сил суд знайшов форму «покарання зрадникові національних інтересів» — мені дали десять років тюрми. Можна було, звичайно, відкупитися, заплативши суму штрафу, але по-перше я не мав відповідної суми, а по-друге, вважав це нижчим своєї гідності. Всі десять років я жив думкою, що прийде час — і я вийду на волю, добуду необхідні кошти і поїду сюди, на Шпіцберген. Зберу тут докази моєї невинності, і тоді… Тоді я поговорю з Мак-Ллойдом інакше.

Історія моя підходить до кінця, але вона буде неповною, якщо я не розкажу вам про Гарольда. Мій син народився слабеньким, хворобливим хлопчиком. Приділити належну увагу його здоров'ю я, природно, не міг: він ріс, поки я був у тюрмі. А Вів'єн… Вона померла невдовзі після пологів. Лікарі говорили — зараження крові, але я знав, що її убила ця історія, в яку мене заплутав Мак-Ллойд. Про. смерть Вів'єн мені довго не говорили. Те, що вона не приходила до мене на побачення, пояснювали хворобою, що затягувалась, Родичі мовчали, проговорилась маленька Джойн.

Але я хотів вам розповісти про Гарольда. Хлопчик виховувався у родичів моєї дружини. Вони хороші люди, хоч до мене ставились, м'яко кажучи, несхвально. Вважали, що їх дочка загинула через мене і тільки через мене, що наш шлюб не приніс Вів'єн щастя. Правду сказати, я і сам так думав, та чи був я в тому винен?.. Ви знаєте, що таке поголос та ще до того недобрий. У школі, на вулиці — кругом мій син чув про свого батька лише погане. Додайте до, цього ставлення старих, на чиїх руках він виріс. Коли я вийшов з тюрми і забрав до себе дітей, я одразу відчув відчуженість Гарольда.

На відміну від Джейн, котра завжди щиро любила мене, хлопчик (а йому тоді йшов десятий рік) не крив своєї відрази до мене. Пізніше це переросло у відкриту зненависть і стало причиною остаточного розриву між нами. Гарольд пішов з дому. На щастя, він не зв'язався з тими навіженими ура-патріотами, котрі ще й сьогодні викрикують під вікнами мого дому образливі слова і погрози. Він пішов до тих, кого сьогодні називають хіпі. Ці молоді люди теж протестують проти соціальної несправедливості, проте в своїх діях вони пасивні. Це докір нашому поколінню, яке не змогло спрямувати своїх дітей на шлях істини, шлях боротьби за краще життя. Я приймаю цей докір. Я, а не хтось інший, винуватий у тому, що мій син не зрозумів моєї правди, не пішов за мною.

Я вже примирився з тим, що доля не симпатизує мені, але не можу примиритися з думкою, що серед подонків, з якими все життя боровся, може опинитися і мій син. Знаю, вони вже простягають до нього руки. Не для себе, навіть не для того, аби в ім'я справедливості вивести на чисту воду Мак-Ллойда і його підручних, приїхав я сюди. Сьогодні для мене всього важливіше переконати Гарольда. Переконати в тому, що його батько — чесна людина, що він не чинив ніяких злочинів ні проти нації, ані проти власної совісті. Гарольд повинен повернутися, інакше я буду думати, що прожив нікчемне, нікому не потрібне життя… Чого вартий той, що вчить інших, але нездатний навчити добру своїх власних дітей?