Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ»

— Необхідно взяти когось із тих, що з Шлезінгером, у полон, тоді про все довідаємось.

— Було таке, брали… Нам би десь на їх слід натрапить, тоді ми їх, рабів божих… — Касян зробив виразний жест і посміхнувся. Йому було приємно відчувати увагу командира, радів і з того, що вони розуміли одне одного без перекладача.

— Що це — рабів божих?

— Гумор, — посміхнувся Касян.

— О, так!.. У нас у Норвегії все на гуморі. Важко живемо.

— Коли важко, без гумору — кранти.

Касян знову повторив свій жест.

Тепер посміхався Людвіг.

— Я думав — не обійтись нам без тлумача. Виявляється, ми чудово розуміємо один одного… Кранти, значить? Молодець, Яне. Це по-нашому, по-рибальському.

— Рибалка рибалку… А ти мене вже зовсім перехрестив. Я не Ян, я — Касян.

— Ну, так, Ян це Іван. А ти що, віруючий?

— Я? Віруючий? Ну, насмішив… Я — войовничий безбожник! — розсміявся Калікін.

Їх розмова, коли на неї подивитися з боку, могла здатися дивною, але їм, що розуміли одне одного через два слова на третє, вона допомагала відчути взаємне довір’я і душевну приязнь.

Людвіг Улл подобався Касяну. Він справляв враження людини великої внутрішньої сили, наче відлитого з надзвичайно міцного і чистого металу. Говорив голосно, як всі жителі гір. Його судження про людей були іноді різкуватими, проте пом'якшені гумором, нікого не ранили до крові.

— Чув про вікінгів, варягів, норманів? Так це були наші предки. Ні, ми й тепер горді з того, що в стародавні часи нами лякали дітей. Ми любили носити кудлаті руді бороди. Бороди здавались рудими навіть у брюнетів, тому що постійно були вимащені медовою брагою. Ми відкрили Америку! Років так на п'ятсот раніше, ніж Колумб, та, мабуть, з похмілля, чи що, забули розповісти про це світові.

Улл говорив, зосереджено вивчаючи карту, прокладаючи по ній маршрут у напрямку Баренцбурга. Закінчивши цю роботу, поглянув на годинник і неголосно скомандував готуватись до подальшого переходу. Команда прошелестіла з вуст у вуста і затихла в кінці десятки. Загін вирушив у путь.

Вони йшли і йшли, стежачи за ритмом, диханням, лижнею. Йшли довго. Зупинялися на короткий час, щоб відпочити, а потому знову поковзом перетинаючи долини, піднімались на невисокі горби і спускалися в глибокі крутояри і все те тихо, неначе рухались не живі люди, а безтілесні білі примари. Людвіг Улл вів своїх бійців найкоротшим шляхом. Після другого привалу вийшли на розлоге «сідло». Перед ними відкрилась долина, що нагадувала чашу з надбитими, пощербленими краями. Сонце ледь-ледь проклюнулося. Його червонувато-малинові відсвіти м'яко лежали на боках далеких гір. Людвіг зупинився. Чекав, поки надійдуть решта. Його увагу привернув схил, яким мали спускатися в долину. Він знав, що рівна гладенька поверхня, яку бачить око, оманлива. Безоглядно летіти вниз — означало скрутити собі в'язи. Сам Людвіг, можливо, ризикнув би, та зараз він був не один і відповідав не лише за життя людей, але і за боєздатність десятки і, звичайно ж, не мав права ризикувати. Хай навіть швидкісний спуск обіцяв виграш у часі.

Їм треба було напрямки перетнути цю долину — попереду, за її краєм ховався Грен-фьорд і Баренцбург, що притулився на його уривистому березі. Вивчаючи цю уявну пряму, Людвіг раптом помітив якийсь рух. Дістав бінокль. Шестикратне збільшення дозволило побачити напівзавалені снігом уламки літака і людей біля нього, їх було троє. Двоє длубалися в снігу, третій стояв поруч і дивився на них.

— Поглянь, — Людвіг подав Касянові бінокль.

— Фріци! Це вони, — промовив Касян. — Ті, що вийшли із Свеа. А це той самий Шлезінгер… От, взяти б нам їх живими, га?