Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ»

Це дійсно був уже вечір. Годинник показував двадцять одну за Грінвічем, а сонце і не думало хилитися до горизонту. Його сліпучі зблиски, віддзеркалюючи від хвиль, танцювали не стелі і стінах кают-компанії. Петро простяг Каганові добуту з дна морського флягу. Той поклав її перед гобою на столик і жестом запросив Добриню сідати. Петро вже почав розуміти, що прийшов невчасно. Патрік Белч сидів на дивані замислившись. Голова закинути далеко назад, очі заплющені. На блідому обличчі застигла страдницька гримаса. Здавалось, глибокий біль обпікає зараз його душу. Добриня давно помітив, що не кожен здатний залишитись із своєю бідою наодинці. Більшість людей намагається позбутися, виплеснути її з серця при першій-ліпшій можливості… Готові відкритися першому стрічному, ледь помітивши в його очах хай навіть тінь співчуття. Стверджуючи, що поділене горе — лише півгоря, мудреці древнього світу безумовно мали рацію.

— Страшна не сама смерть, ні, — містер Патрік відкрив очі і довго дивився у простір перед собою, не помічаючи ні стін, ні стелі, ні підлоги, що обмежували його. — Всі люди колись народжуються, колись помирають. Життя через те не закінчується. В його глобальній сутності життя зупинити не можна. Цього не може зробити навіть смерть.

Він устав, затис під піхвами кисті рук і почав ходити з кутка в куток, міряючи кроками килим.

— Наклеп убиває. Носити тавро зрадника, в той час, коли ти чесна і ні в чому не винна людина, — пекельна мука… Вам важко зрозуміти, не можливо навіть уявити всю мерзотність щоденного знавіснілого цькування. Газетні брехні гірші сірчаної кислоти. О-о! Це треба пережити, щоб зрозуміти до кінця. Те, що сталося зі мною, у нас може статися з кожним. Адже на борту літака з Уолтінгом і Гріссом міг опинитися і не я, а хтось інший з радистів, і тоді він, а не я став би козлом відпущення.

Містер Белч потягнувся до столика, взяв свою чарку, проте пити не став. Певне, хотів переконатися, чи ще тремтять руки. Та пальці вже заспокоїлись. У його раніше безбарвних очах проступила густа синява. Голос зміцнів, рухи стали впевненими.

— Ти це знаєш, Кассію. Війна закінчилася для мене тут, на Шпіцбергені. Повернувшись до Англії, я почував себе так, паче витягнув щасливий лотерейний квиток.

— Після того, що випало на пишу долю, залишитись живим немало, — Касян налив собі содової.

— Більше року вони мучили мене допитами. Двадцять раз з'ясовували те саме, поки не переконались, що я кажу їм правду. Я навіть не підозрював тоді, що Мак-Ллойд уже ховається у мене за спиною.

— Признаюсь, друже, не розумію, про що ти говориш, — сказав Калікін, ковтнувши содової із своєї склянки.

— Ти маєш рацію. Я повинен розповісти по порядку, інакше, не зрозумівши моєї ситуації, ви не зможете допомогти мені з'ясувати все до кінця. В моїй історії ще немало білих плям… Коли мене перестали тягати на допити, я вирішив, що з льодовим кошмаром покінчено назавжди, що лише у сні, а більше ніяк до них не повернусь. Адже протягом майже трьох місяців у контррозвідці королівських повітряних сил мене щоденно довбали у тім'я. І раптом залишили у спокої, навіть вибачились. Купили за казенний рахунок квиток, посадили в поїзд, і я поїхав додому, в Лондон. Боже, який я був щасливий! Я так скучив за домівкою, за рідним містом. О, ви не знаєте, що таке Лондон! Чим він був у той благословенний час для кожного справжнього англійця… У нас тоді ходила крилата фраза: «Якщо вам набрид Лондон — значить, вам набридло життя…» О ні, життя в той час тільки почало мені відкривати своє справжнє обличчя. Судіть самі, що лишалося солдатові, котрий у свої дев'ятнадцять років встиг пройти всі кола пекла і повернутись цілим і неушкодженим, що йому залишалося, як не закохатися до запаморочення, до безтями втріскатись у це саме життя? Адже раніше, до армії, я бачив його лише здалеку.

Потім був Оксфорд, історія слов'янства, якій я віддав своє захоплення, і знай, це сталося не без твого впливу, Кассій… Наша зустріч змінила все моє життя. Вже повернувшись додому, я поступово почав міряти все твоїми мірками. Але це було не одразу. Якось саме собою, підсвідомо і поволі. А спочатку… Спочатку про Лондон, точніше, про Сіті. Наше місто виросло біля мосту, що був збудований на місці першої постійної переправи через Темзу, якою переправлялись ще римські колісниці. Сьогодні важко, повірити, що в часи Шекспіра, гуляючи, люди за годину обходили все місто. Квадратна миля біля мосту — це і є Сіті. До наших днів воно зберігає риси державності. Ще Вільгельм Завойовник пожалував Сіті надзвичайні привілеї, котрі закріпила за ним Велика хартія вольностей. Ці привілеї ревно оберігаються і до цього часу. Якщо ви думаєте, що на офіційних церемоніях британську столицю представляє голова ради Великого Лондона, то ви помиляєтесь: її представляє лорд-мер Сіті, який і до нині зберігає титул середньовічного барона. Кожного разу, коли королева відвідує Сіті, лорд-мер вручає їй оздоблений перлами меч, символ того, що золото банкірів віддає себе на милість булату королівської влади. Колись і я вірив тим дурним символам. Вірив, поки не стикнувся з істинними володарями Сіті, рицарями золотого кола. Ви що-небудь чули про таємне товариство, створене на зразок і за подобою ордена ієзуїтів?

Добриня знизав плечима і глянув на Касяна.

— Ні, не доводилось, — зізнався Касян.

— Не дивно. Про це вони мовчать. Навіть охочі до сенсацій газетчики тримають роти на замку. А почалося все од Сесіля Родса, — вів далі містер Белч. — Він, як і я, закінчив Оксфорд. Правда, трохи раніше, десь на початку минулого сторіччя. Так от, майбутній володар Південної Африки (Родезія — це від Родса) ще в молодості висунув цю ідею. Спочатку її зустріли, як маячню і тільки, але потім, коли світ потрясла Паризька комуна і вперше пролунав лозунг: «Пролетарі всіх країн, єднайтесь!», товстосуми згадали про Родса. В 1873 році в Новому Орлеані вони створили орден Рицарів золотого кола і обрали мільярдера Родса своїм першим великим магістром. «Коли ми, — сказав він у своїй тронній промові, — наділені багатством, високими титулами і можливістю вирішувати державні і світові проблеми, не бажаємо бути розчавленими чорними, чиї інтереси у всьому світі врешті-решт зведуться до спільного знаменника, нам слід об'єднатися для зустрічного бою без розрізнення як національної, так і державної приналежності. Наша спілка має стати урядом над урядами. Стабілізація прав власності і привілеїв — ось наша мета. Обізнаність, готовність до боротьби, відданість одного всім і всіх одному — наше гасло!»

Якщо ви думаєте, що час, революції, світові війни послабили цей таємний орден, глибоко помиляєтесь. Він існує і сьогодні. Їх емблема — на золотому кружалі мальтійський хрест і зірка. Повірте мені, це набагато гірше, ніж фашистська свастика. Я часто зустрічав такі значки в краватках, або на лацканах смокінгів ділків із Сіті. Сіті… У нього свій бюджет, своя поліція, свої закони. Під захистом середньовічних стіп — банки, фондові біржі, фрахтові кампанії, власне тут зосереджено фінансову міць не лише Англії чи Лондона, тут тримають у лещатах півсвіту. Природньо, що ставки місцевих податків набагато нижчі, аніж у сусідніх районах Лондона… Але я хотів про інше. В Лондоні сорок п'ятого життя молоді мого кола вирувало, наче у повноводому джерелі. Майже всі у час війни були позбавлені можливості розважатися і намагались надолужити втрачене. Не відставав од інших і я. Мої батьки не відмовляли мені у грошах, але я знав, що кошти нашої сім'ї досить-таки обмежені.

Моя мати — уроджена Стоун. Голова цієї сім'ї, мій дід Джеральд Стоун, володів у Доклейді, недалеко від Лондонського мосту, судноремонтною фірмою. В Сіті він не був серед перших, проте вважався людиною заможною. В сорок п'ятому діло його процвітало і старого не полишали честолюбиві сподівання пробитися у перші ряди. В сорок сьомому він купив у Грінвічі, на лівому березі Темзи, ще одне судноремонтне підприємство, навіть не підозрюючи, що це початок його кінця. В п'ятдесятому році дід був на грані банкрутства, та все ще сподівався поправити свої справи, не розуміючи, що його крах знаходиться у прямій залежності від занепаду всієї імперії. Зараз, якщо вам доведеться відвідати Лондон, обов'язково відвідайте Докленд. Від Лондонського мосту до Тілбері тягнуться руїни напіврозвалених доків, пакгаузів, причалів, естакад, суцільне кладовище, роздолля для любителів індустріальної археології. Є в наш час і такі любителі. Розрізали на шматки і відвезли до Америки і сам старий міст, знамениту лондонську реліквію… Та повернемось до наших баранів, як кажуть французи. Так от, у сорок п'ятому… Тоді ми дійсно дуже нагадували баранів, що вирвались на зелений лужок. Дівчатка з «верхнього поверху» (так у нас називали вищий світ) охоче фліртували зі мною. Їм подобались мої блакитні очі і медаль, яку мені вчепили за збитий «месершміт». У кращих домах мене приймали як героя війни. Репутація Джеральда Стоуна теж мала вагу. Проте була одна обставина, яка не дозволяла мені досягти справжнього успіху навіть у тих дівчат, що довгенько вже чекали своїх суджених. Справа в тому, що моя мати свого часу порушила неписаний закон — вийшла заміж за «крамаря». Дід позбавив її спадщини на користь мого дядечки Дональда, а дві галантерейні крамнички, якими володів батько, не надихали красунь з «верхнього поверху». Мабуть, що лише донька генерала Смайлза, під командуванням якого я мав песть служити, довше ніж інші переконувала родичів, що я цілком достойний кандидат у її майбутні чоловіки. Плигне, в домі Смайлза я вперше побачив Стенлі Мак-Ллойда. Як я тепер розумію, своїми заявами, що збирається вийти ви мене заміж, Еліз просто підганяла Стенлі до шлюбного ярма і злила своїх батьків. Вона вважала, що становище єдиної спадкоємиці майже двомільйонного багатства Смайлзів дозволяє їй робити все, що заманеться. Однак те, що Еліз легко вдавалося з іншими, не вийшло зі мною… Ох, пам'ять, пам'ять! Вона весь час намагається повернути людину в минуле. Та, мабуть, у цьому і виявляє себе вищий розум: повертаючись в минуле, ми менше думаємо про те, що попереду в нас не так уже і багато часу.

Потім я женився… О, моя Вів'єн була святою жінкою. Тільки вона ні на мить не дозволяла собі зневіритись у моїй чесності. Вона чекала на мене з війни. Терпляче чекала, поки я понабиваю собі синяки і гулі по тих вар'єте і нічних клубах. Я приставав то до одної, то до другої молодіжної групи, що відчайдушно сперечалися про сенс життя, розквіт і занепад імперії, про неминучу загибелі, людства. Господи, яких лиш дурниць не приносив я їй з тих своїх нічних блукань. Вона все терпляче вислуховувала і неодмінно казала: «А мені наплювать на всі ваші дурні лазери, ракети, бомби! Я хочу дітей! Цілий десяток! І не від когось іншого, а від тебе…» З десятком у нас не вийшло… Коли Вів'єн чекала другу дитину, над нами вдарила та паперова гроза. Вона облила мене таким густим багном, від якого я до цього часу не можу відмитися. Мені не байдуже, що про мене говорять і думають інші. Це, власне, стало мати для мене якусь вагу з тих пір, як я почав працювати в Комітеті ветеранів війни. Наш комітет, на відміну від інших, активно виступає проти тих, хто всіляко приховує свою діяльність, спрямовану на підготовку нової світової бійні. Ми організуємо антивоєнні походи, демонстрації, мітинги, ми викриваємо тих, хто в мирний час заробляє мільйони на воєнній істерії, вважаючи масове знищення людей найвигіднішим бізнесом двадцятого віку. Моя активність у цій справі декому дуже не подобалась, та, власне, і зараз не подобається… А тому, коли Мак-Ллойд почав проти мене кампанію, його я усіх боків нацьковували, в той час як протести і листи на мій захист просто не розглядались. Лондонські власті в таких випадках люблять посилатися на наші конституційні права і свободи.

Всі мої біди, як я тепер розумію, почалися з того вечора, коли в наш затишний будиночок увірвався Мак-Ллойд. Я не запрошував його до себе. Що спільного могло бути у мене з відставним майором контррозвідки, який до всього іншого встиг мені опротивіти ще в перші повоєнні роки, коли допитував мене про мою одіссею на Шпіцберген. Ще в сорок п'ятому він замучив мене дурними запитаннями про загибель нашого «брістоль-бофорта», його цікавило все, до найменших подробиць. Тоді я не розумів, навіщо йому все те, та пізніше наміри його прояснились і навіть дуже. Він подзвонив у суботу, і ми домовились зустрітися в клубі, проте Мак-Ллойд несподівано приїхав у наш дім того ж таки суботнього вечора. Вибачився. Пояснив, що справа повертається на зле і ця розмова, на яку він покладає великі надії, повинна відбутися між нами зараз або ніколи. Робити було нічого. Я запросив його до кабінету, Вів'єн не захотіла з ним зустрічатися. У неї було на диво тонке відчуття щодо джентльменів подібного гатунку. В кабінеті гість буквально упав у крісло, рвонув на шиї комірець з метеликом. Виходячи з цього жесту, він був на доброму підпитку. Одягався Стенлі без смаку, носив масивні золоті запонки, всипані дорогоцінними камінцями, обручки. Словом, всіляко підкреслював багатство, якого у нього не було.

На той час Мак-Ллойд уже був жонатий на Еліз, проте грошей ця жінка йому не принесли, хоч він і дуже на них розраховував. Як посаг за дочкою генерал Смайлз віддав поки що лише газету. Знамениту своєю безпринципністю «Івнінг міррор». Газета давала мізерний прибуток, а дядечко Гордон, на чиї капітали сподівався кожен, хто домагався руки Еліз, свої консервні комбінати вирішив не випускати з рук до останнього подиху. Злі язики говорили, що колишній майор контррозвідки, а нині редактор газети Стенлі Мак-Ллойд з допомогою якихось родичів у Мюнхені пробував відкрити прибутковий нічний заклад, проте ця «ініціатива» провалилась. Приїздив з Мюнхена його брат Отто Шлезінгер. Цей пан при гітлерівському режимі служив у охоронних військах СД, а після краху третього рейху перейшов на службу до американців. Я зустрічав його у тієї ж Елізи Смайлз, де він охоче розповідав про Мартіна Кребса, який загинув, як вам відомо, в тому літаку, що лежить тепер за вісімдесят шостою паралеллю, в тринадцяти градусах на схід від Грінвіча.

Мак Ллойд і Шлезінгер належали до одного роду, далекі їх предки чи то англійці, які осіли в Пруссії, чи пруссаки, що осіли в Англії, — завжди мали великі апетити, але ніколи не мали грошей. Колись вони писали свої прізвища через дефіс: Ллойд Шлезінгер і герб у них був спільний. Мак Ллойду завжди було гидко усвідомлювати себе голим королем, і він не гребував ніякими можливостями робити гроші. З цим він і з'явився до мене в той пам'ятний вечір.