Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

Шум машини наростав. Лейтенант наказав нам пройти вперед і залягти. Ми пройшли метрів сорок вище того місця, де ще недавно я лежав з Сашком, і попадали за кам'яні брили на обочині. Бояров знову заліг на валунах.

Позиція, яку обрали для зустрічі фургона, годилася і для подальших зустрічей: з цих двох місць дорогу було видно на відстані майже півкілометра. Варто було машині вискочити з-за повороту, як ніщо вже не могло її врятувати від вогню.

Старий «хорх» поволі виповзав на дорогу. Спочатку з'явились оздоблені фігурним склом і нікелем величезні фари, потім схожий на камін радіатор, а потім уже сірий капот і кузов. Автомобіль чимось був схожий на хазяїна, рихлого протестантського священика, що сидів у ньому на задньому сидінні. І габарити, і жести, і навіть чорно-сірі тони одягу (сіре пальто, одягнене на чорну рясу) були споріднені зі старим «хорхом». Я відзначив це, як тільки піп виліз із свого лімузина на край урвища. Постояв там трохи, розмашисто перехрестився, потім, опираючись на палицю, повернувся до машини.

Тим часом шофер помітив на дорозі стріляні гільзи і плями крові. Він був ще зовсім юний, цей шофер. З пальта давно виріс, тонка шия, довгаста голова, ламкий хлопчачий голос. Простяг попові долоню. На пій були дві гільзи — наша і німецька. Вагомий аргумент в його сумнівах і підозрі. Він щось швидко і схвильовано говорив священику, злякано поблискуючи на всі боки скельцями окулярів.

Бояров подав знак, і всі троє ми вийшли на дорогу. Старий пастор і його водій закам'яніли. Я підійшов до хлопця і коротко наказав: «Ключі!»

Мене не зрозуміли. Окуляри у хлопчини сповзли на кінчик спітнілого носа і смішно здригалися.

— Ключі тут, — почув я голос лейтенанта. — Давайте їх у машину і поїхали!

Я підштовхнув пастора до машини. Старий хапав повітря, як риба, відкритим ротом. Хлопчина ніяк не міг пересилити страх. Гострий кадик застряв посеред топкої шиї. Почувши наші голоси, вони зрозуміли, що ми росіяни, але як ми опинились тут — зрозуміти їм було важко. Я спокійно запропонував їм сісти на заднє сидіння. Вони не одразу зрозуміли мою норвезьку мову. Довелось легенько підштовхнути до машини одного, а потім другого. З ними на відкидному сидінні влаштувався Тюрин. Ми з лейтенантом сіли попереду. Стартер зарипів, мов незмащене колесо, проте двигун завівся, і ми рушили.

Деякий час дорога вилась окрайкою високого берега понад фіордом, але скоро одвернула праворуч і, огинаючи кам'яну гряду, подалась у тундру до перевалу, що висів під важкими хмарами. Лейтенант відкрив свій планшет, розгорнув карту. Я поглянув на неї одним оком, проте і того мені було досить, щоб зрозуміти — от Тромсьє до Балстада неблизько. Червона ниточка дороги вилась горами, ущелинами, тулилася до ручаїв і малих річок, серпантинила до перевалів і потім, петляючи, спускалась од них у долину. Нам треба було форсувати ще кілька фіордів, перебратися через гірські хребти, подолати не п'ятнадцять, а добру сотню кілометрів. Це лиш навпростець, коли б летіти до нього, мета нашого рейду — Балстад — був поруч.

Я вже говорив, що окрім тих завдань, котрі поставив перед нами командир дивізії, були у нашої групи і надзавдання, про які знав лише Бояров. Зараз, дивлячись на розгорнуту лейтенантом карту, я згадував слова генерала: «… зробіть це неодмінно, коли, звичайно, вдасться дістатися до Балстада…» Справа в тому, що Балстад стояв далеко від доріг, якими, як я собі уявляв, повинен був розгортатися наступ наших військ. Зараз ми перебували у Східному Фінмарку. Це була та провінція Північної Норвегії, де всі дороги од фіордів, мов гілки до стовбура дерева, збігаються до магістрального шосе. Балстад стоїть на одній з таких гілок. Коли б нам поталанило і ми дісталися до магістралі, а потім і до повороту на Балстад, то довелося б, наперекір логіці, повертати праворуч, тобто на північ і навіть трохи вертатися назад, у той час, коли наступ безумовно покотиться на південь. Нема чого там, біля того Балстада, затримуватись військам, коли на півдні оперативний простір, дороги асфальтовані, хоч до Балтики газуй. Тут тобі і машини, і танки — все пройде, а на півночі гори, камінь, урвища. Ні, така логіка мені не зрозуміла, проте запитувати у нас не годилося, до того ж не час — у машині двоє сторонніх людей.

— Спитай у них, куди вони їдуть? — без тіні гумору наказав мені Бояров. Я опустив скло, що відділяло нас від салона, і як міг, переклав пастору запитання.

— Ми їдемо додому, — відрубав старий.

— А де ваш дім?

— У Хейккі.

— Це тут, одразу ж за перевалом, — уточнив шофер.

— Спитай, чи є на дорозі контрольні пункти, — вказав Бояров.

— Ні, нема, — відповів мені пастор. — І в Хейккі теж нема.

— Контрольний пункт на автостраді, — вже з власної ініціативи підказав хлопець. — Там у них казарма і патрульні машини. Це кілометрів десять за перевалом.

Пастор кинув на свого шофера строгим оком і зронив якесь слово. Я не зрозумів його значення, але хлопчина заморгав білими віями, зачервонівся до вух і всю дорогу, поки ми їхали разом, не сказав ні слова.

На перевалі падав ріденький сніжок. Чорна хмара черкала обвислим черевом об гострі скелі, з них сіялись сніжини. «Хорх» проскочив у вузьку щілину між гранітними гостряками і почав спускатися. Внизу лежала залита вечірнім сонцем долина. Праворуч здіймались прямовисні стіни кам'яних велетнів. Хейккі приліпився до їх підніжжя. Це був невеличкий виселок дворів на тридцять — сорок з обов'язковою в цих місцях кірхою посередині. Дорога, якою ми спускалися в долину, пролягала десь, може, за півкілометра від крайнього двору. З гори було добре видно його вулиці, двори, але дивно, що ніде не було людей. Хейккі виявився порожнім, так наче всі його жителі вимерли. Я доповів про свої спостереження лейтенантові.