Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

Побачивши, що зі мною біда, хлопчина присів до мене і почав розпитувати, як це сталося, пропонуючи допомогу. Однак я не слухав його, я слухав Тюрина, котрий саме доповідав про все лейтенантові. Я чув, голос діда Тюрі ставав усе сумнішим і досить чітко уявляв собі лице Боярова, хоч і не бачив його. Чекав, що скаже лейтенант, а він мовчав. Удвох з Тюриним вони однесли мене в будинок мельника і поклали на тапчан. Тюрин підсунув мені під голову мішок, прикрив плащ-палаткою.

— Запни щільніше вікно.

Це все, що сказав Бояров. Потім, коли закрили вікно і Ролф вніс десь з глибини будинку засвічену гасову лампу, я побачив обличчя мого лейтенанта. Він сидів за столом, підперши важку голову кулаками. Про що думав? Звичайно ж, про мене, про Гришо і про те, що так невдало складається наш рейд. Тепер вони лише удвох з Тюриним підуть далі. Не викопати завдання не можна. Вони підуть, а я… Що буде зі мною?..

— Тобі доведеться залишитись, — почув я голос Боярова.

— Ми за тобою повернемось, — тихо промовив Тюрин і винувато додав: — Я забинтую тугіше. Так треба, терпи…

— А поки що за тобою догляне Ролф.

— Так, звичайно, — закивав хлопець, охоче погоджуючись зі словами лейтенанта Боярова.

Я мовчав. Та й що я міг їм тоді сказати? Адже й вони, і я, всі ми розуміли, що розлучаємось, можливо, назавжди. Що буде зі мною і що станеться з ними, в ту хвилину не міг знати ніхто. Передбачати гірше а чи виповнити наше прощання порожніми словами в надії на те, що все буде гаразд, означало говорити неправду, а мені хотілось бути з ними чесним, як і вони були зі мною.

Через дві години вони пішли. За вікном підвивав вітер, хльоскав у шибки холодний дощ. Прощаючись зі мною, Бояров потис мені руку і сказав:

— Будемо повертатися, забіжимо. Живі будемо; не помремо. Кріпись… Хто знає, кому з нас більше повезло, старий.

Він так і залишився в моїй пам'яті назавжди з цією сумовитою посмішкою, всерозуміючим поглядом ясних очей, у яких залишилось щось достоту не висловлене. І дід Тюря з його батьківською любов'ю до всіх нас…

Більше вже ніколи мені не довелося зустрітися з ними. Можливо, через те, що моє власне життя завертілося вихором а чи їх шляхи пролягли десь далеко від моїх, проте перетнутись їм не довелося.

Удосвіта прилетіли наші штурмовики, розвісили над долиною ліхтарі і довго, грунтовно прасували дорогу, якою в бік» фронту рухались колони німецького війська. Ролф був у захваті. Спостерігаючи, як він бігає греблею, як аплодує при кожному вдалому заході червонокрилих літаків на ціль і радіє, і скаче на одній позі, я подумав, що доля необачно кинула мене у повну залежність від романтичного хлопчика, недавнього школярика. Та швидко Ролф довів, що має справжній, мужній характер, натуру куди більш глибоку, аніж я думав. Сталося це десь на третій день перебування в будиночку мельника. За цей час піхто не порушив нашої самотності. Після бомбардування автостради настала така тиша, що боліли вуха. Можливо, вони розболілись від того, що я весь час напружено прислухався. Ролф не залишав мене ні на хвилину. Весь час піклувався біля моєї ноги. Десь у млині знайшов трохи вівсяної висівки, грів воду, запарював і прикладав компреси, годував мене, поїв чаєм, настояним на цілющих травах і ягодах. Збирав на схилах ожину, на болотах чорниці, кілька разів встиг сходити в селище Хейккі за провізією. Нога моя поступово стухла, біль пригас, і я вже пробував пересуватися кімнатою, навалюючись, як на милицю, на коцюбу, яку Ролф роздобув десь на кухні.

Того ранку він затіяв купання з переодягненням, для чого з Хейккі була принесена цивільна одежа, що змінила мій вигляд і я сам ледве впізнавав себе. Принаймні так про мою нову зовнішність говорив Ролф. Мою військову одіж і спорядження він виніс з дому і сховав. Зброю засунув під половиню біля мого тапчана. Його пересторога, як виявилось, була не зайвою — в обід до нас прибули «гості».

Вони прийшли з боку гірського масиву, що височів за озером. Десять солдат, чотири собаки, офіцер і худий, змучений до краю чоловік в арештантській робі. Його попід руки тягли двоє солдат. До будинку мельника підійшли впевнено, ніби знали, що боятись їм тут нікого і нічого. Я відчув себе так, ніби опинився в мишоловці, у якої ось саме зараз замикаються дверцята. Сидіти і чекати було понад мою витримку, я вже простягнув руку, щоб підняти половицю і вийняти автомат, але Ролф зупинив мене. Очі його палали хворобливим вогнем, я бачив: він сам шукав виходу і не знаходив. Кинувся до дверей і раптом зупинився.

— Ти глухонімий, — кинув хлопець. — Що б вони з тобою не робили — мовчи.

З цими словами він вийшов з дому назустріч німцям. Крізь вікно я бачив, як він підійшов до офіцера і почав щось говорити йому, але той, ніби не помічаючи хлопця, йшов до будинку. Ролф не відставав, забігав наперед, жестами запрошуючи проходити у двері першим. Зайшовши до кімнати, офіцер зупинився і ухняпився в мене.

— Це мій брат, гер офіцір, — промовив, виглядаючи з-за його плеча Ролф. Німець ще пильніше почав придивлятися до мене. Це був сухий, підтягнутий обер-лейтенант, років тридцяти. Лице довгобразе, очі бляклі, посинілі від холоду губи кривила єхидна посмішка. Все в ньому зараз говорило про недовір'я і підозрілість.

— Чому ви тут? — спитав він, оглядаючись на Ролфа.

— Ми не хотіли йти з усіма в гори і сховались тут. Я шофер пастора Орвінга. Ось мої документи. — Ролф подав обер-лейтенантові посвідчення.