Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

— Треба, щоб льотчики побачили, де у них бензин і зрозуміли, що садять у камуфляж!

— Зробимо в акураті, — заспокоїв його Тюрин.

— Факол потрібен, розумієте? Ну, хлопчики, удачі.

— Це у нас запросто! — Нервова посмішка скривила Сашкові губи.

Вони залишили на борту свої автомати, одягли німецькі шинелі. З карабінами наперевіс спокійно вийшли на мол і рушили вздовж огорожі в тому напрямку, звідки прийшли патрульні. За кілька хвилин їх постаті зникли за невисоким камінним пакгаузом. Нам залишалося чекати. Ці хвилини здалися годинами. Що передумалось — розповісти не просто. Краще вже самому піти і підірвати ті кляті бензосклади. Не знаю, як кому, а мені набагато лопне в таких обставинах діяти, аніж сидіти, склавши руки, і чекати. В душі під цього чекання накопичується таке дико напружений, її яким не став сили впоратись.

Добре, що Свен Фойна не затулив рота. Йому, виявляється, сподобалось, як вправно ми обійшлися з патрулем. Дід був на диво авантюрний за натурою. Висловивши захоплення нашою бойовою виучкою, він кинувся пригощати нас і встиг розповісти кілька історій про свої пригоди на морях-океанах. Ми слухали його, але до рому із запасів жандармського офіцера навіть не доторкнулися. Та все ж ми були вдячні старому. Своїм недоречним пригощанням і балакучістю він відволікав нас від думок про Сашка і Тюрина. Кожна мить могла принести звістку про їх загибель.

— Ми не завжди полювали на китів-полосатиків з гарпунною гарматою. — Дід сьорбнув із пляшки і, крякнувши, вів далі, так ніби ніякої небезпеки не було. — Років сорок тому в одному фіорді поблизу Бергена ми загнали стадо сейвалів і перекрили вихід сітями…

Страшної сили вибух потряс повітря, землю і воду. Спалахнуло, засліпило і якусь мить важко було зрозуміти, що сталося. Ми всі поглухли. Один Фойна посміхався. Він усе бачив і чув. Під час вибуху в нього, як у артилериста, був роззявлений рот. Я ж почав щось розуміти з того моменту, коли на причал вибігли Сашко і Тюрин. Ми втягли їх на борт, і лейтенант Бояров крикнув механіку в саме вухо:

— Одчалюй!

— Навіщо кричати, я не глухий.

— Заводь, любий чоловіче, заводь! — ледве продихнув Тюрин.

— Тікати треба! Воно зараз ще раз… На дистанційному лишили. Хай набіжать… Це вже ближче буде.

Свен завів мотор, і яхта відчалила.

— Тепер на південь давай, — сказав, протискуючись у рубку, Бояров, — нам тут більше нічого робити. Тепер дай боже ноги!

Другий вибух поклав яхту на бік і, неначе тріску, погнав геть від берега. Через борт зачерпнули води. Велетенський гриб виріс над містом, постояв на товстій вогненно-червоній нозі, похитав чорною шапкою, що розросталась на очах, і затулив собою небо між височенними берегами фіорда. Стало темно, і вже не чорна хмара диму тисла на нашу шкарлупку-яхту, а вся вага граніту з обох берегів. Вода зблискувала, вигравала вогнем, танцювали на хвилях язики полум'я і, здавалось, цей живий вогонь, що бився у борт, спопелить нас. Але наша посудина у вогні не горіла. Сміливо долала розбурхані вибухами хвилі, прокладаючи собі шлях до південних шхер фіорда. Там, на півдні, якщо вірити карті, фіорд розгалужувався на кілька рукавів. На випадок погоні — яхту важче буде розшукати. Однак, виходячи з того, як складалися події, нас поки що не викрили і всі свої неприємності німці, певне, віднесли на рахунок повітряних нальотів. Мине час і вони, звичайно, почнуть розбиратися, хто поклав їх патрульних, чому злетіли в повітря їхні бензосховища в той час, коли авіація бомбила наземний камуфляж на протилежному кінці острова. Та поки розкумекають, поки до них дійде, що тут не обійшлося без втручання диверсійної групи, ми будемо вже далеко. Ні, що не кажіть, а ми були задоволені своєю роботою і трохи навіть пишалися невловимістю і нашим башковитим лейтенантом. Та що там гріха таїти і про себе кожний, певне, думав — і сам я не в тім'я битий, коли-не розгубився в такій крутій ситуації.

Все це, звичайно, так, проте, коли минула хвиля підйому і нервового збудження, я особисто відчув непереборне бажання заснути, хай стоячи, прямо тут, у рубці, не дивлячись на то, що мусив викопувати відповідальну роль перекладача. Опустити пудові повіки і спати, спати. Адже друга доба без сну. Рудобородий Свен Фойна помітив мій стан і прочинив над головою люк. Свіжий вітер, що збивав на хвилях білі гребінці, увірвався до рубки і поступово відігнав сонливість. «Дивно, — подумав я, спостерігаючи за старим механіком, — був такий говіркий — і раптом замовк, слова з нього не витягнеш. Показує свій норвезький характер. Недарма про них говорять: коли б Адам і Єва були норвежцями, людство ніколи не навчилося б говорити».

Берег здіймався над нашими головами безформним нагромадженням голого граніту, а ми все вище й вище піднімались його крутим схилом. От де згодились вірьовки і все альпіністське спорядження. Ази альпінізму, одержані на скелях Нівського водоспаду, тут послужили нам. Вгорі, десь аж під хмарами, по грані скель і тундри вилась дорога, до якої ми дерлися ось уже скоро годину.

Не хотілося думати, що чекає нас на тій дорозі. Коли по ній пройшли німецькі дивізії, а це ми бачили недавно на власні очі, значить, дорога стратегічна і, звичайно ж, охороняється. А після нападу нашої авіації охороняється пильніше, ніж будь коли. Та що робити, іншого шляху у нас нема… Я глибше загнав у щілину костиль, зачепив на його кільце-карабін вірьовку, яка тримала тепер всю зв'язку тих, хто йшли за мною, і стомлено прихилився щокою до сухого обвітреного каменя. Ноги тремтіли, серце стукотіло гулко і часто, піт виїдав очі. Зараз я міг трохи перепочити — далі вгору піде лейтенант.

Я не боявся висоти, проте тут і в мене перехопило подих: висів, причепившись до скелі, а внизу, на глибині майже восьмисот метрів, холодним оловом виблискувала безодня. Вітер розводив на воді візерунки, мінливі, як сліди дихання на дамаській шаблі. Там, де фіорд танув у непроглядній імлі, дряпаючи довгими вусами плесо, поспішала додому яхта старого Свена Фойни. Поки ми піднімалися вгору, вона весь час була в нашому полі зору. Повзла і повзла, виповнюючи простір між берегами механічним буркотінням мотора. Дивний усе-таки дід нам трапився. Йоршистий, скалкуватий, уїдливий, а поводив себе так, ніби зрадів нам більше, аніж перелякався. Та, власне, чого вже боятися людині в його віці? Життя все позаду. Ох, та хто зна, де він, рубіж життя людського? За яким поворотом долі? Може статися, цьому дідові доведеться прожити і ті роки, що мені чи кому іншому з наших хлопців не відміряні. Як у тій пісні: «Гадалка гадала, всі карти кидала, життя до ста літ обіцяла. Та куля-злодійка нічого не знала, взяла — і все враз обірвала…»

«І чого це тобі, сержанте Петров, усяка дурниця до голови лізе?» — ніби запитували мене очі лейтенанта, який на той час уже виліз з-під скелі і наблизився до мене. Він лиш і поглянув на мене разок, а мені здалося — всі думки мої прочитав. Не зупиняючись, Бояров поліз вище. Тепер метрів за десять він будо, як я, відпочивати, страхуючи тих, хто йде за ним, а вище пробиватиме шлях Сашко Воскобойников. Він теж виліз до мене на козирок, пом'янув чорта, подивився вгору і видихнув: «Ех, жисть-жистяночка, хліба буханочка. З якого боку не відріж, усе меншає!…»