Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

— Навіщо?

— Вранці сюди заїздили німці. Об'явили всім, що будуть евакуювати на захід. Наказали всім збиратися.

— Ролф! — крикнув з дверей пастор.

Хлопець втягнув голову в плечі, але лейтенант поклав йому руку на плече і Ролф несподівано посміхнувся відкритою, довірливою усмішкою. Вона так змінила хлопця, що мені здалося, я бачу зовсім іншу людину. Зараз він виглядав не таким незграбним і розгубленим, як раніше, більше того, в ньому поступово проявлялась прихована впевненість і воля, яких я раніше просто не бачив. Він вимкнув двигун і пішов до будинку. Ми рушили за ним. Побачивши підведені до будинку дроти, Тюрин зауважив:

— У цього попа телефончик.

— Ні, — сказав не оглядаючись, Ролф. — Тобто був телефон, але ще вранці його розбили. Якісь чини з польової жандармерії…

— А чому? — я не здивувався, що хлопець досить вправно висловлюється російською мовою. Ще в машині я помітив: він розумів те, про що ми говорили, та, певне, боявся показати, що знає мову, не знаючи, чим це може для нього обернутися, добром чи злом. Дорогою він встиг придивитися до нас, і щось його заспокоїло, а дружній жест лейтенанта остаточно переконав у тому, що боятись нас йому не доводиться.

В кімнатах було чисто прибрано, всі речі стояли на своїх місцях. У всьому відчувався налагоджений і роками дотримуваний порядок, невибагливий комфорт, котрий підтримують покоївки в житлі нежонатого чоловіка, яким був пастор.

— Ролф, піди, будь ласка, в комору і принеси щось їстівного. Наші гості, думаю, встигли зголодніти, — сказав старий, показуючи нам на стільці і запрошуючи сідати.

Особливої гостинності ні в його тоні, а ні в жесті я не помітив, проте ніхто з нас не відмовився. Я упав у глибокий фотель. Він стояв біля вікна, крізь яке було добре видно вулицю і навіть частково червоний путівець і шматок автостради, що збігала кудись нижче в долину. Сонце котилося пругом понад далекими горбами, відкидаючи на рівнину довгі чорні тіні.

— Він добрий, паш пастор, — шепнув мені Ролф.

Я підморгнув йому, ми обмінялися посмішками, і, здається, саме з цієї миті почалась наша дружба.

Хлопець метнувся в підпілля і одразу ж повернувся з цілим оберемком копченої ковбаси, головкою сиру і довгастими палицями хліба. Ми накинулись на все це, мов голодні вовки. Пастор стояв у дверях і, схрестивши на грудях руки, дивився на нас якимось дивним, проте зовсім не засуджуючим поглядом. Так дивилась моя мати, коли ми з сусідськими хлоп'ятами, наганявшись за день, навалювались на їжу. Не знаю, чому мені згадалася тоді моя мати. Може, тому, що старий стояв, як вона, схрестивши на грудях руки, і не було в ньому в цей момент і тіні, відчутної раніше, відрази до нас.

Сонце вже зовсім скотилось до горизонту. У вікнах сусідніх будинків догоряли його сліпучі відблиски. Долину виповнювали сутінки, в неї заповзав непомічений раніше туман, поступово покриваючи ближчий до горбів відтинок дороги. Саме там, придивившись, я помітив підозрілий рух.

— Товаришу лейтенант, — покликав я Боярова до вікна. — Он там, на автостраді… Ближче до горбів… Бачите?

Він узяв бінокль і довго вдивлявся в колону, що виповзала з туману.

— На Тромсьє ідуть… Тюрин, рацію, — не одриваючись од бінокля, сказав лейтенант. Я кинувся було допомагати дідові Тюрі, але Бояров зупинив мене.

— А ти на горище.

Я побіг до сходів, що з сіней піднімалися на горище. Прикладом автомата збив легкий замочок, тім'ям підняв ляду, і, попід вірьовками, на яких сохли пастирські простирадла і ще якась білизна, проліз до слухового віконця. Від різнокольорових сегментів, вставлених в круглу раму, в очах спалахнула райдуга. Я прочинив вікно і замружився ще більше, навіть рукою затулився від гострих променів. Під ними в сутінках, що загусли до чорноти, ледве можна було розгледіти колону німецького війська. І все ж я відчув (швидше ніж побачив) — там ішли танки. Гуркіт гусениць зливався з шумом двигунів і все те схоже було на віддалене рокотання грому.

Сонце сховало за горбами останній свій краєчок і на дорозі стало ніби видніше. Тут я помітив, що від колони одірвалися мотоцикли і, набираючи швидкість, помчали дорогою у бік перевалу. «Тільки б вони не надумали повернути сюди, у Хейккі», — майнула думка. Я чекав, сподіваючись, що їх пронесе, та вони, як на зло, зупинилися на роздоріжжі. Три мотоцикли, на кожному двоє солдат і закріплений на колисці кулемет. Та не так страшили мотоциклісти, як танки, що повзли за ними дорогою. Нам встрявати в бій з такою армадою — безумство. Я сподівався, що наш лейтенант розуміє це не гірше за мене. Треба відходити, але поки не стемніло, ми ризикували викрити себе і тоді…