Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

— Давай, Сашко, дуй догори, — сказав, порівнявшись з нами, Тюрин.

— Вперед, бійці, до повної і остаточної!

Над козирком з'явилась бліда, проте усміхнена фізіономія Грині. Він поглянув на нас, витер рукавом з лиця піт і підморгнув:

— Не дрейфіть, хлопці, я з вами.

Коли б хто знав, яких зусиль коштувала Грині ця посмішка і цей немудрящий жарт — висоти він боявся більше смерті.

… Дорога, коли ми на неї видряпались, виявилась безлюдною, жодної живої душі. Лейтенант наказав нам сховатися між камінням і відпочивати. Всі потомилися так, що навіть не мали сили говорити. Я тільки сів, прихилив голову на камінь, як уже провалився у тривожний миттєвий сон. Навіть не встигло нічого приснитися. Очі розплющились самі собою, і я побачив поруч себе Боярова. Він дрімав з відкритими очима. Далі, згорнувшись калачиком, хропів Сашко. Гриня перевзувався. І лише невтомний Тюрин стежив за дорогою. Я вперто заплющив очі, маючи намір заснути, але з того нічого не вийшло.

— Петров, ти чого очима кліпаєш? — спитав, посміхаючись, Кілару. Він був збуджений, щоки палали. Спати, він не міг. Йому хотілось з кимось поговорити.

— Я сплю, — сказав я, знову опускаючи повіки.

— У нас у Молдавії, — почав Грипи, не звертаючи уваги на мої слова, — розумієш, гір нема, одні горби.

— Ну то й що? — спитав я сердито.

Він глянув на мене і сумно промовив:

— Та нічого… спи.

— Тут з вами заснеш.

ІГриця повеселів. Очі засвітились впевненістю.

— Ти розумієш, я тепер не боюсь! — признався він, підсовуючись до мене ближче. Виявляється, мені було страшно тому, що ніколи раніше я не стояв так високо над прірвою. Перші сто метрів а був неначе дерев'яний, а потім розізлився і почав співати. Ти не смійся, я правду кажу, співав!.. Не вголос, звичайно.

— Машина! сказав Тюрин. — Вантажна. Фургон. Напевне в солдатами.

Бояров виліз на високий камінь, вийняв бінокль.

Поки я, всупереч будь-якій логіці, знову намагався заснути, лейтенант вивчав дорогу. За якусь мить заховав бінокль за борт куфайки і про щось думав, поклавши голову на кулак.

— Слухай мою команду! — Голос його дзвенів. — Петров і Воскобойников, вперед по дорозі метрів на тридцять. Залягти і чекати мого сигналу. Решта займають вогневу позицію тут. Якщо фургон без солдатів — будемо браги.

— Візьмемо! — впевнено заявив Сашко, протираючи кулаками заспані очі. — Я чув, що навіть погано їхати краще, ніж добре йти. Більше того, лазити по цих скелях, хай вони будуть прокляті!