Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

Німці біля розвилки про щось перемовлялися. «Певне, радяться — заглянути в селище, чи ні», — подумав я. Раптом один з солдатів вискочив з коляски і підійшов до стовпа, на якому висіла табличка з написом «Хейккі» (я бачив її, коли ми проїздили роздоріжжя) і крейдою щось написав на ній. У мене завмерло серце. Але коли він знову сів у коляску і мотоцикли покотили в бік перевалу, я полегшено зітхнув. А ще більше полегшення відчув, коли за ними потяглася і вся колона з машинами і танками.

Проте, як з'ясувалося, радість моя була передчасною. Десь хвилин за десять — дванадцять до розвилки підкотив «опель-капітан» і в супроводі двох мотоциклістів повернув до селища. Я кинувся до сходів, злетів донизу і, побачивши біля рації Ролфа — отетерів. Хлопець сидів у навушниках і крутив на панелі ручки. Лице його загострилося і потемніло від напруження, він шукав потрібну хвилю. Раптом він поглянув на Боярова:

— Є-є…

Хлопець зняв і передав лейтенантові навушники.

— Бони слухають вас, — сказав просто, ніби робив звичну справу.

Побачивши, що в мене від подиву підскочили догори брови, підморгнув мені і, широко посміхаючись, мовби сповіщаючи радісну звістку, сказав:

— Я знайшов їх на хвилі. Тепер можна говорити… Я — радист, плавав на сейнері.

— Товаришу лейтенант, німці! — крикнув я.

— Почекай.

— Вони повернули і наближаються до селища! «Опель» і два мотоцикли.

— Знаю! — обірвав мене Бояров. — Бери Тюрина і відходьте в гори. Зустрінемось біля озера. Там є будинок… мірошника.

Я подивився на Тюрина, він на мене, і ми пішли до виходу. Біля дверей нас наздогнав Ролф.

— На вулицю не виходьте, — порадив він. — Спускайтесь городом до струмка. Йдіть весь час берегом. Струмок виведе вас до греблі, там на горі побачите хату мельника. Ви мене зрозуміли?

Як було не зрозуміти? Ми вискочили за двері — пригинаючись попід парканом збігли до струмка. Верби, що зеленіли на обох його берегах, надійно прикривали нас від стороннього ока. Наказ лейтенанта — закон. Ми йшли, як він звелів, у гори, на озеро. Струмок швидко завернув за скелю і вона затулила собою селище. Ми зрозуміли, що тепер нас уже не побачать, і пішли не криючись.

Тут, в ущелині, темніло швидше, і ми якось не помітили, де збились зі стежки. Довелось продиратися крізь чагарники навпомацки, орієнтуватись на шум води, що плюскотіла десь поруч. Кілька разів довелось переходити струмок. Йшли по пояс у воді. Темно, хоч око виколи. Тільки десь угорі з-за скелі проглядала смужка сірого неба. Тюрин, що йшов за мною, не бачив її, і я крикнув, що помітив рівну лінію, а це, здасться, і є гребля. Шум води глушив мої слова. Тюрин жестами показував мені, що не розуміє, чого я від нього хочу.

— Ось вона, гребля! Млин! Розумієш? — загорлав я, намагаючись перекричати гуркіт водоскиду.

І в цю саму мить моя нога з гострого слизького каменя провалилась у щілину. Я втратив рівновагу і, падаючи, відчув різкий біль у щиколотці. Лаючись на всі заставки, я вибрався з води і присів біля діда Тюрі перевзути чоботи, вилити з них воду. Лівий перевзув легко, а правий… Зняти зняв, а взути — не влазить. Ногу роздуло. Холодна вода ще стримувала жар, а на березі і жар, і біль розгорілися, і гомілка моя запалала смолоскипом. Сам іти я вже не міг, і Тюрину довелося тягти мене. Спочатку правив мені за милицю, а далі потяг, як мішок на плечах, до греблі виявилось неблизько, а потім що вгору крутизною схилу, де й одному без такої ноші важко. А Тюрин усе тяг і приказував, як малому:

— Ти не тужи, ми тебе тут одного не залишимо. Нога стухне, і підемо далі, а поки що відпочинемо трохи… Я Боярина умовлю. Він людина — зрозуміє. Так що ти, того, не бійся…

Тюрин говорив і говорив, а переді мною стояв Гриня, його біле, змучене болем обличчя. «Невже й на мене чекає його доля? Як вони мене понесуть, адже я вдвічі важчий за Гриню? Не можу їх затримувати… Хай без мене, але завдання командування повинно бути виконано… Коли з ногою щось серйозне, доведеться залишитись на цьому млині, або…» Загалом, всяке лізло в голову.

На греблі, біля шлюза, на нас уже чекали Бояров і цей хлопчина Ролф з рацією за плечима. Виявляється, після сеансу зв'язку (він таки зумів викликати розвідвідділ дивізії, не дивлячись на те, що німці вже були на площі, за ворітьми) Ролф погодився провести сюди нашого лейтенанта. Вони пройшли стежкою, яку ми з Тюриним у темряві загубили, а тому опинилися тут раніше, ніж ми, і з цілими ногами.