Розділ «Блуд»

— «Колись, старі люди кажут, шо часто переходóло: то якесь полотно, коні, коти, пси, — шо то як зачепити, то могло тебе завести хто знає де. Блудилися люди в лісі. Стане десь на таке місце, і водило. Кажуть, згадати, в який день був Святий вечір і що на Паску з’їв найперше. А на Паску, кажут, годитсі, кропиву свє́тіт в кошику в нас і яйце свічене, то найперше пробуют кропиву, [а]би не блудити, аби мухариці не кусала, комарі. А яїчко, яйце ділили перше одне на всіх».[177]

— «Казали, шо як когут запіє, то минесі. На Світий вечір шо ти перше їв, шо вечеряв, як взяв лижку, згадати».[178]

— «Як óблуд вчепився, то якесь свято велике згадати».[179]

— «Кажуть, шо треба нагадатися, в який день був Святий вечір і в який Різдво, і як нагадаєш, то блудник зараз відходить».[180]

На Березнівщині, заблукавши, промовляли великоднє христосування: «І мене той блуд брав. Пуд селом. (Сміється. — В. Г.) Заблудиласа. Брала ягоди, брала, вішла на цю осю трасу, і вішла — людочки, шо сьо за траса? Куда се я війшла? Не знаю… [Він бере] на перехресних дорогáх. Але як заблудиса, то кажуть, треба казать: «Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!» Да. Якшо дерево виверняне. З корєннєм. Через ту деревинý не треба переступати, бо мона заблудити. Або знов — позд єю… нагнуцця да позад єю пройти — буде голова болєть».[181]

Дієвим способом було одягання вбрання навиворіт:

— «Як заблудила, то треба з себе одежу скидати і навівороть убирати, аби прийти до пам’яти. Таке казали, шо як блуд узєв сі, то треба обернути навівороть і спам’ятаєсь сі».[182]

— «Ну та каже: «Боже, аби я відси якось з цего лісу вийшов», — молиться собі три рази «Отче наш», і сорочку вивертає, і штани навіть вивернув, аби від мене нечиста сила сі відвернула, аби сі злий дух відвернув».[183]

— «Треба повернути другим стóроном шапку чи хустку, і тоді вийдеш. Чи косу в руки, чи ножа взєти, бо то причащаєцця нечистоє. Воно водить все».[184]

Подекуди надягали взуття на іншу ногу: «Попуд вíворотом не мона йти. Ну, таке є дерево таке, нахиляне, то кажуть, тудою не йти, бо б’деш блудить в лєси. Ми колись заблудилиса були самиє, пошли в лєс, — дощ паде, гримить, а ше тако — ха-ха, ха-ха, — як додому йти — то всьо, не знаємо… І ми пошли туда. Я бачу, шо сьо вже батьков лєс кончаєца, сьо вже Тинéнське. Кажу: «Девчата, не туда йдем». Вернулиса. Йдем назад — не можемо. Давай — Ростікова та сестра, Мар’я — давай менять. Таково поменяла чоботи на ту ногу, тако переменяли. Давай ходить, ходить — якось вийшли із того лєса. От-то наробіла. Дощ падав, да так…»[185]

Допомагала від блуду зав’язана на руці червона нитка: «Як в лісі, то треба галузку з ліщини вирвати і сорочку собі вивернути. А ще можна нитку на руці мати червону».[186]

Рекомендувалося також трохи посидіти на місці або поглянути назад себе проміж ніг: «[Як заблудив] між ноги подивитися разів три-штири, от, нагнутись і подивитися, сісти посидіти трохи, води напитися, якщо вона єсть».[187]

Була й низка інших способів, як-от вилаяти «нечисту силу», «попісяти в пущі», обкрутитися тричі на правий бік, перевернутися назад головою через знайдену на місці соломину та ін. З облудливого становища міг вивести й випадковий зустрічний, коли питав, куди це йде та людина.

Загалом бувальщини про «блуд» у традиційних селах можна почути чи не від кожного:

— «От тут в нас в селі, в лісі, Бог його знає, шо воно там. Ото раз пасли ми корови, а потім ше було, шо дрова я несла — так от з тими коровами, і з дровами ходила я по всьому лісі і не могла ніяк сюди додому дійти. Малини збирала так само, і там в лісі є в нас якісь такі місця, шо блуд якийсь чіпляється. І людина блудить: так як то їй видається шось. От мені тоді видалося: дійшла я до своїх хатів сюди, то вони мені, ті хати, такі здорові показалися, якісь такі, ну, страшні хати. Думаю тоді: «Де я? Кудись не туди зайшла?» І потім я йшла туди назад в той ліс і вийшла туди в сусіднє село, до Гради. Так я ходила від ранку до четвертої години. Пока я знайшла свою хату. І ше було, то тоже раз ввечері їхала я через ліс конем і тоже шось думаю, куди я заїхала? Але, думаю, може, кінь виведе мене. І ото був там такий якийсь рів глибокий, а той ліс такий високий! І думаю, шо тут такого ліса нема. І почала я якось вже так Богу молитися, та й думаю, вже куди кінь виведе, там і поїду. А то було якось вже коло години дванадцятої, коли я дивлюся, шо вже наше село, вже світло світиться — таки кінь привів додому. А як би була я без того коня, то не знаю, шо би зі мною було, бо я тоді не знала, де я і шо я тут роблю. Так отой блуд — то коли людині видається все дуже змінене. От буває, шо прийдеш до сво[є]ї хати і хати не впізнаєш. Шо воно то так робе, я не знаю. Ну тоже, напевно, якийсь злий дух. То ж не Бог таке робить, а точно якийсь злий дух».[188]

— «Отаке буває, шо може [в]чепитися така мана — то блуд. Отак йдеш, і тебе [в]чепиться блуд, то будеш так ходити і не будеш знати де йти. Але як [в]чепиться блуд, то нігде не йди, сядь на тому місці. Колись мій батько з мамою казали, шо їздили до ліса вночи — колись не можна було ліса так взяти, а можна було хіба вкрасти — і виїхали вони обоє в поле, там, де тепер ліс, та й чепився блуд, чорт. І така якась гора мамі видалася, і кричить вона до батька: «Шо ти робиш? Куди ти їдеш? Наверни коні!» А батько мамі й каже: «Не чіпай коней, вони розумні і знають, куди їдуть, — вони нас вивезуть». І так вони їхали довго, а коли розвиднілося трохи, то вже побачили, шо то та сама дорога правильна, по якій вони їдут. І тоді батько каже до матері: «От бачиш, блуд до нас чепився, а коней він не рухав, ото вони нас і вивезли. Добре, шо ми їх не рухали». Отакі вони, ті коні, дуже розумні, бо як десь шось нечисте, чи блуд, чи чорт якийсь, то вони зразу його чують і зразу храплять».[189]

— «Знаю, що одна жінка пішла на цвинтар… А говорили, що на цвинтарі… а на цвинтарі все є роздоріжжі… і після заходу сонці, люди старі казали, шо на цвинтарі не можна ходити. А вона сибі пішла, і ходила, і взєв сі її блуд. І вона до ранку ходила помежó гроби. І потом… так, шо шось помішало сі в голові. Се таке було».[190]

— «Колись мої мама росказували, то в Граді, там аж туди такий ліс є, і там такий хутір, Града звецця. То колись вони там ходили, і кажуть, блуд вчепився, і кажуть, іду я, і мені показався такий гóрод, такі великі дома, я аж злякалась, каже. Де я? Куди я попала? Іде, каже, напроті мене жінка така, шо я її й не бачила і не знаю. Та я, каже, питаюся теї жінки, де я. Ну і як мама вже спитали теї жінки де вони, топіро їм в очах розвиднилося, і вони побачили, шо то своя людина і вони у Граді».[191]

— «Блуд то в лісі є. То є такі місця, шо мож[на] заблудити, шо вас буде водити кругóм, в корчє однó. Попáдете на таке місце, чи то є така година. Знаю, шо я живу отут вже сорок років, та й ліс знаю воде. Тото ходив по гриби, і як зачєв ходити по гриби, і думаю, пройду онтуда. Вже дивлюсі, просіка є, і зараз буде кóпанка, як в нас називают, дорога. Всьо, лишилосі тридцікь метрів, ну, може, пітдисєкь… А мені стала вíверкь — смерека гнила впала — треба її обійти. Як її обійшов, як зачєло — там ще одна, а там ще одна… Обернувсі і прийшов знов на то самé місце, відки я війшов. Що я, дурний? Та я вже тут хóджу, та я і берези рубав, я вже тут сорок років та й майжé кождий день. Знов вертаюсь. Ага, там бýли вівертó… пішов туда… оп’ять віходжу. Знов нема. Знову зачєв обходóти віверть — знов на то місце… Ще м третий раз попробував. І так третий раз всі їдно завернуло мене на то самé місце. Я плюнув і вже більш не збиравсь туда йти… Шоб відчепивсь блуд, треба мати свічене шось на сóбі. Áбо шєпку. Я от кажну шєпку йду, як свє́тіт воду чи на Великдень паскó свєтіт… кажна шєпка в мене свічéна. А я без шєпки не хóджу, я все в шєпці, так шо… Ну і всьо їдно найшло мене. Ну вже не так. Завернуло, і раз, другий, третий завернуло тáкой, і всьо».[192]

— «Я сама пам’ятаю, я ше мала була, ми пішли в ліс на гриби, ще ота ця Фунійова баба з нами, нас було дітей там, знаю, зо п’єтеро. Ну і ми ходимо і ходимо, а гриби такі, шо ну, такі гриби — а не маєш вже, в шо брати. А потім баба каже: «Діточки, ставайте на коліна всі, молимсі, аби Бог нас звідси виратував». Ми стали, баба молитьсі, та й ми з бабов, а потім баба взяла і каже: «Діточки, вивертайте, вивертайте на собі сукеночку, сорочку, аби ми вийшли відси». Ми все сі сміяли з тої баби, ну а потому якось ми війшли, я знаю. [Вивертали одяг,] аби той блудник сі відвернув».[193]