Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Рішення Івана Павла II все ж відвідати Україну, попри рішучі заперечення і протидію Російської православної церкви, означало, що один із найвизначніших (якщо не найвизначніший) духовних лідерів Заходу зважився проігнорувати претензії Москви на Україну як на зону свого «виняткового впливу». Московська патріархія вела в цьому разі мову про «канонічні території», кремлівські політики — про «життєво важливі геополітичні інтереси». А ті й інші разом — про «слов’янську єдність».

Уся поведінка Папи протягом візиту, всі його проповіді, промови, виступи та репліки стали з політичного погляду однією великою демонстрацією повної підтримки незалежності України, її збереження та розбудови як самостійної держави. Чого вартий був хоча б факт, що до українців Папа звертався винятково українською мовою. І то майже без акценту. Просто неможливо уявити собі ієрарха, скажімо, Російської православної церкви, який би, не народившись і ніколи не живши в Україні, взяв на себе труд вивчити мову такого близького, такого братнього народу. Зрештою, просто зважився б говорити цією мовою, якби якимось дивом знав її.

«Україна має виразне європейське покликання», — підкреслив Папа, немовби підштовхуючи політичну еліту країни в бік Заходу. А прес-секретар Святішого Отця Хоакін Наварро-Вальс на запитання російського журналіста, чи став Іван Павло II після приїзду до Києва ближчим до візиту у Москву, майже відрубав: «Святий престол не розглядає паломництво Папи в Україну у зв’язку з можливим візитом до Москви. Ця велика країна з майже 50-мільйонним населенням сама собою варта найбільшої уваги».

Таким чином Папа ясно дав зрозуміти, що в його очах Україна не є розмінною монетою у «великому торзі» з Росією, а являє самостійну цінність. І немовби закликав світських західних лідерів наслідувати його приклад.

Тогочасна українська влада на чолі з Леонідом Кучмою намагалася здобути максимальні дивіденди від візиту Івана Павла II в Україну, домогтися, щоб відблиск Папиної слави впав і на неї. Прагнення деяких українських політиків та релігійних діячів проштовхатися ближче до Папи, розжитися сюжетною фотокарткою на тему: «Я та Іван Павло II» — часом виглядали просто непристойними.

І незважаючи на це, враження, що Папа дав себе використати для розбудови іміджу тих чи інших українських політиків, не склалося. Ця стара, втомлена і хвора людина поводилася з величезним тактом і водночас із величезним почуттям власної гідності. І якимись майже непомітними штрихами та поворотами своєї поведінки цілком ясно дала зрозуміти, що приїхала в Україну не в гості до якоїсь конкретної особи, а до всіх…

Утім, у Києві та у Львові Івана Павла II приймали по-різному. Сто п’ятдесят тисяч на аеродромі «Чайка» в Києві 24 червня і півтора мільйона на (і довкола) Львівському іподромі при вулиці Стрийській 26 червня. Та ще шістсот тисяч молоді коло церкви Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові — без перебільшення, вся Галичина зібралася в той день у Львові.

Цілком різною була також атмосфера, що панувала на київському аеродромі та львівському іподромі. Більшість киян усе ж прийшла з цікавості, і кожен стояв сам по собі чи разом зі своїм невеликим товариством. У Львові ж безкрає море людей почувалося єдиним цілим. Тоді склалося враження, що Галичина знову прокидається, що знову відроджуються могутні сили, розсмоктані, розтягнуті нечистими і непрофесійними політиками, принизливими економічними негараздами, втратою віри в те, що в тій державі справді можна щось зробити, що галичани шукають харизматичного лідера, людину, за якою можна іти. Через років зо три з’ясувалося, що прокинулася не лише Галичина.

Папа, за його власними словами, приїхав в Україну «з любов’ю і пошаною до православних братів». І він сам, і його оточення, і католицькі ієрархи України (як західного, так і східного обряду) в один голос стверджували, що цей візит принесе, приносить, уже приніс якісно новий рівень взаєморозуміння між католиками та православними в нашій країні. Такої ж думки дотримувалося і керівництво Української православної церкви Київського патріархату та Української автокефальної православної церкви.

Різко проти приїзду Івана Павла II в Україну виступала лише Українська православна церква Московського патріархату. Попри справжню істерію, яку намагалися викликати в суспільстві ієрархи української філії РПЦ разом із Союзом православних братств України, великими успіхами вони похвалитися не змогли. За кілька днів до візиту в Києві масовим тиражем з’явилася листівка, підписана вищезгаданим Союзом. Насмикавши з різних творів Шевченка (перш за все з поеми «Єретик (Іван Гус)») антикатолицькі висловлювання, «православні братчики» стулили їх докупи і озаглавили «Послание Тараса Шевченко Папе Римскому Ивану Павлу II». Так слова, сказані Кобзарем півтора століття тому на адресу середньовічного понтифіка, який благословив спалення Яна Гуса, були провокаційно віднесені на адресу нинішнього Папи, який одним із головних завдань свого понтифікату зробив примирення і поєднання всіх християн, хоч би до яких конфесій вони належали. Склалося враження, що автори брудної листівки потрапили в сьогодення прямо із середньовіччя. Посилилося це враження, коли вже в день візиту Папи архімандрит Києво-Печерської лаври Павел закликав своїх вірних молитися за те, щоб «літак Папи… не сів у Києві» (розбився? розчинився у повітрі?). Зачинившись у Лаврі, купка «протестантів» молилася за «порятунок від Папи». Проте навіть за «найоптимістичнішими» для РПЦ соціологічними дослідженнями до візиту Івана Павла II в Україну негативно ставилося не більше 8 відсотків населення. Більшість же українців цей візит вітала.

* * *

Іван Павло II помер після важкої і тривалої хвороби 2 квітня 2005 року. І чи не весь світ завмер у жалобі. Понад 4 мільйони людей, у тому числі понад один мільйон із самої Польщі, приїхали тими днями до Рима. Люди по 13 годин стояли в черзі, щоб віддати останню шану своєму пастирю. А за півроку перед тим і через три роки після візиту Івана Павла II в Україну сталася Помаранчева революція. І попри всі розчарування діями наших «помаранчевих» лідерів у післяреволюційні роки, ніхто з тих, хто стояв у морозні дні 2004 року на київському Майдані, ніколи не забуде почуття внутрішньої свободи, власної гідності та любові, які переповнювали їх тоді. Важко то обґрунтувати логічно, але внутрішньо я переконаний, що якби не Іван Павло II, Помаранчевої революції, принаймні в такому вигляді, як вона сталася, не було б.

Рональд Рейґан:

Людина, яка здобула перемогу в «холодній війні»

«Другорядний актор, який так само погано грає роль президента, як примітивно зображував чесних шерифів, щирих ковбоїв та стопроцентних американських хлопців» і «один з найвидатніших лідерів нації в XX столітті». «Типовий трієчник, який ніколи в житті нічого до ладу не вивчив» і «людина, яка здобула перемогу в «холодній війні». «Робін Гуд навпаки, який відібрав гроші в бідних і віддав їх багатим, а також змусив країну жити в борг» і «людина, яка повернула Америці повагу до самої себе». «Дешевий позер, який, будучи напівсліпим, принципово не носить окулярів» і «політик, який забезпечив Сполученим Штатам світове лідерство в сфері високих технологій». «Оскаженілий антирадянщик, палій війни» й «головна надія вільного світу».

Все це — про Рональда Рейґана, 40-го президента Сполучених Штатів Америки, без якого й Америка, й увесь світ не були б такими, якими вони є нині. «Вплив Рейґана був настільки значним, що зараз знайдеться зовсім небагато молодих людей, які могли би повною мірою усвідомити, наскільки іншими були Америка та й світ у цілому до його президентства», — стверджує колишня представниця США в ООН Джін Кіркпатрік. А британська «залізна леді» Марґарет Тетчер лаконічніша: «Рейґан — справді великий американський герой».

Гидке каченя, яке перетворило себе на лебедя

6 лютого 1911 року в містечку Тампіко, штат Іллінойс, у родині продавця взуттєвого магазину Джона Рейґана (який, утім, чомусь усе життя вперто називав себе Джеком) та його дружини Неллі народився другий син. Пологи були вкрай важкими, лікарі заледве врятували життя як матері, так і хирлявого немовляти й заборонили Неллі мати в майбутньому ще дітей. Попри це (а може, саме через це) син став материним улюбленцем. Неллі домоглася, щоб її меншенького хрестили у протестантській церкві, як колись її саму, а не в католицькій, як батька та старшого на два роки сина Ніла. І дала йому як друге ім’я своє дівоче шотландське прізвище. Так з’явився на світ Рональд-Вілсон Рейґан.

Через сім десятків років журналісти, близькі до керівництва Республіканської партії США, зробили «відкриття» — Рейґан є прямим нащадком славетного ірландського короля Брайана Бору Бороїма, який 1014 року при Клонтарфі розгромив вікінгів і звільнив свій Зелений острів від цих загарбників.

Насправді королівське походження Рейґана дуже сумнівне. Єдиний аргумент — прадід майбутнього президента носив прізвище О’Ріґан, а таке саме прізвище ще в XVII сторіччі отримала одна з молодших гілок нащадків легендарного короля. Достеменно відомо лише, що прадідусь Майкл був украй убогим ірландським селянином, який у пошуках кращої долі переселився до Англії. А ще «нащадок короля» був напівписьменним — замість Ріґан (Reegan) він написав Рейґан (Reagan) та ще й опустив приставочку О’. Так цей О’Ріґан і всі його нащадки стали Рейґанами. Дід майбутнього президента Джон-Майкл з Англії подався до Америки, де працював на елеваторі у штаті Іллінойс. Тут же народився і батько Рональда.

Джек Рейґан був не просто продавцем. Ця людина ціле життя носилася з ідеєю створення в американській глибинці мережі спеціалізованих магазинів із продажу модельного взуття. Чарівний, веселий та красномовний, він був суперпродавцем — нікому не вдавалося так легко переконувати недовірливих фермерів із Середнього Заходу, що найдорожче модельне взуття, дібране індивідуально для вас, — це те, що відрізняє справжнього американського джентльмена від репаного селюка. Лише одна ідея Джека: він якось придбав для взуттєвого магазину… рентгенівський апарат. Покупцеві робили знімок стопи й добирали взуття відповідно до будови кісток його ноги.

Кілька разів продавець Джек Рейґан піднімався до рівня співвласника взуттєвої крамниці. Щоразу за однією й тією ж схемою: гроші давав компаньйон, який- небудь адвокат, директор школи чи землевласник, якого Рейґан переконав, що цей бізнес — золоте дно, а внесок самого Джека полягав у безпосередньому керівництві магазином. І щоразу такий магазин банкрутував. Можливо, містечка Іллінойсу на початку XX століття ще не доросли до таких «бутіків». Але головна причина невдач полягала в тому, що Джек Рейґан страждав, як кажуть в Америці, на «ірландську хворобу» — був запійним п’яницею. Та ще й, будучи п’яним, неодмінно грав у карти. Майже після кожного чергового запою Джек втрачав свій бізнес або роботу. Відтак у роки дитинства майбутнього президента періоди відносного матеріального добробуту стрімко змінювалися абсолютним безгрошів’ям. До того ж родина була змушена постійно змінювати місце проживання. Тампіко, Чикаґо, Ґейлсберґ, знову Тампіко, Монмут, Діксон — ось перелік міст, які родина Рейґанів змінила за перших 10 років життя Рональда. І лише в Діксоні вони затрималися на довгих 12 років. Саме це містечко Рейґан згодом і вважав своєю малою батьківщиною.