Через півроку після Емминої смерті Аденауера спіткало ще одне лихо — його автомобіль врізався в трамвай, водій загинув на місці, а Аденауер поламав собі ніс і лицьові кістки, вибив нижню шелепу, пошкодив обидва ока. Йому довелося пережити кілька операцій, після яких скули стали вищими, губи — тоншими, підборідя — гострішим, а м’язи обличчя втратили рухливість. Відтоді й назавжди його обличчя стало немов непорушним.
А в серпні 1917 року Вальраф нарешті здійснив свою давню мрію — перебрався до Берліна, ставши статс-секретарем. 18 вересня, через 11 років після батькової смерті, Аденауер виконав його заповіт — Конрада було обрано обер-бургоміс-тром Кьольна. В 41 рік він став наймолодшим обер-бургомістром у Прусському королівстві, до того ж в одному з найбільших його міст, автоматично, за посадою, увійшов до складу законодавчих зборів Рейнської провінції й верхньої палати Прусського ландтагу.
Восени 1918 року в Німеччині, яка зазнала поразки у війні, почалася революція. До Аденауерового міста прибув ешелон з революційними матросами з Кіля, які разом з місцевими однодумцями 6 листопада проголосили в Кьольні Вільгельма II скинутим (на три дні раніше, ніж у Берліні). 9 листопада в місті відбулася масова демонстрація з вимогою проголошення Всенімецької соціалістичної республіки. В цей день обер-бургомістр Кьольна з’явився до командира місцевого гарнізону генерал-лейтенанта фон Крука з вимогою, щоб гаубична батарея, яка стояла на подвір’ї його рідної гімназії Святих Апостолів, відкрила вогонь по демонстрантах. На щастя, генерал відмовився пристати на цю «божевільну ідею». В іншому разі і фон Крук, і Аденауер навряд чи пережили б цей день.
Згідно з умовами перемир’я, лівий берег Рейну, а відтак і Кьольн, включно з його правобережними районами, мали бути окуповані військами Антанти. Тим часом у Кьольні запанувало двовладдя: Рада робітничих і солдатських депутатів і Комітет громадського блага, створений Аденауером. У Кьольні до приходу англійців мали бути демобілізовані 4 німецьких армійських корпуси з Західного фронту. Ще до приходу першого ешелону революційних вояків Аденауер, попри протидію Ради, наказав вилити вночі до Рейну 750 тисяч літрів спирту й чимало коньяку. Відтак демобілізація в Кьольні, на відміну від багатьох інших міст Німеччини, відбулася без суттєвих ексцесів. І заслуга в тому була перш за все Аденауерова. 3 грудня в Кьольні було демобілізовано останній німецький полк, а 6 грудня англійці вступили до міста. Почалася дев’ятирічна окупація Рейнланду англійцями та французами.
В цей час у Рейнській області виник досить потужний сепаратистський рух, який всіляко підтримували французи, обстоюючи створення незалежної (а фактично підконтрольної Парижу) республіки з кордоном по Рейну. Аденауер, який не вірив, що лівий уряд у Берліні щось зробить для захисту окупованих територій, висунув контрідею — проголосити Західнонімецьку республіку на обох берегах Рейну, яка мала б стати складовою Німецької федеративної держави. Було навіть сформовано Оргкомітет зі створення цієї республіки, який очолив Аденауер. Він вів переговори з редактором «Кьольніше Фольксцайтунг» Йозефом Фроберґером — головним «мотором» пропагандистської кампанії сепаратистів — і навіть зустрічався з прокурором міста Вісбадена Адамом Дортеном — платним французьким агентом. Зрештою Дортен у травні 1919 року проголосив незалежність Рейнланду, а коли Аденауер не підтримав його, «трибунал» сепаратистів заочно виніс обер-бургомістру Кьольна смертний вирок. «Цей вирок, — писав згодом Аденауер, — був для мене ціннішим за будь-який орден». Він звільняв його від звинувачень у зраді батьківщини, намаганні розчленувати Німеччину. Зрештою, наприкінці 1919 року у Версалі було підписано мирний договір між країнами Антанти та Німеччиною. Британці та американці не дозволили французам відірвати Рейнланд від Німеччини, й сепаратистське питання втратило свою актуальність.
У цей буремний час в особистому житті Аденауера відбулися зміни — він одружився з дочкою власника сусіднього особняка Авґустою (Ґуссі) Цінссер. Спершу пан обер-бургомістр давав молоденькій сусідці поради, як доглядати за квітами в садочку, а через певний час Ґуссі повідомила батькам, що Аденауер «найрозумніший, найделікатніший і взагалі най-най-най чоловік з усіх» і вона вийде заміж тільки за нього або ні за кого. Йому було вже 43 роки, а їй не виповнилося ще й 24. Батьки Ґуссі, так само як і діти Аденауера, сприйняли цю ідею в штики. Цінссери навіть відправили дочку «на заслання» до родичів у Вісбаден, але вона втекла звідти через два тижні й повернулася до Кьольна. Цінссерам довелося поступитися. 25 вересня 1919 року Аденауер одружився вдруге. Окрім трьох старших дітей від Емми, він мав ще чотирьох дітей з Ґуссі. 1931 року, коли народився його найменший син Ґеорґ, Аденауерові було 55 років.
Задушена репараціями союзників Німеччина на початку 1920-х років переживала голод і гіперінфляцію. В липні 1923 року долар коштував 4 мільярди марок, платню німцям видавали двічі на день — в обід і ввечері. Після першої видачі платні робили годинну перерву, щоб люди могли витратити зароблене — до вечора ціни могли зрости чи не в півтора раза. В цей важкий час Кьольн під керівництвом Аденауера управлявся чи не найкраще в Німеччині — місто не просто виживало, а навіть розвивалося. Обер-бургомістр запроваджував у життя два амбітні проекти: створення зеленого поясу на місці знесених фортифікаційних споруд навколо міста і реконструкцію річкового порту, з тим щоб він міг приймати і морські кораблі. Сприяв заснуванню в Кьольні університету, в якому отримав звання почесного доктора й відтоді звався «доктором Аденауером». Двічі — 1921-го і 1926 року — Аденауерові пропонували стати рейхсканцлером. Обидва рази він відмовлявся. По-перше, йому не подобалася політична система Веймарської республіки. «Єдиний порятунок для Німеччини полягає у створенні уряду, який мав би майже диктаторські повноваження», — писав він. По-друге, за п’ятнадцять років існування Веймарської республіки змінилося 19 кабінетів міністрів, і Аденауер добре розумів, що може стати канцлером лише на кілька місяців, а після відставки повернутися на посаду обер-бургомістра Кьольна буде вельми проблематично.
Наприкінці 1920-х життя почало налагоджуватися, але 1929 року почалася Велика криза. Життєвий рівень німців знову впав, і на хвилі соціального невдоволення до влади почали рватися дві тоталітарні партії — комуністи та нацисти. Аденауер украй негативно ставився до них обох. Нацистська «Вестдойчер Беобахтер» розгорнула галасливу кампанію проти бургомістра. Його звинувачували в непомірно високій платні та представницьких витратах, відпустках у Швейцарії, зв’язках з єврейською громадою. Нацисти почали збирати кошти: «Купи кулю для Аденауера».
17 лютого 1933 року новопризначений рейхсканцлер Адольф Гітлер відвідав Кьольн. Аденауер демонстративно послав зустрічати його до аеропорту свого заступника, заборонив вивішувати на вулицях міста нацистські прапори, а два вже повішених наказав зняти. Гітлер страшенно розлютився й відмовився ночувати в Кьольні. 1 березня як голова прусської Державної ради Аденауер висловив офіційний протест проти «охорони» виборчих дільниць штурмовиками з СС та СА. А 10 березня він з Ґуссі змушений був тікати з рідного міста — нацисти розпочали проти нього судовий процес за звинуваченнями у фінансових зловживаннях та сепаратизмі (за «гріхи» 1919 року).
Анабіоз та відродженняУ 57 років Аденауер став, видавалося, повним банкрутом — ні грошей, ні домівки (його будинок у Кьольні було конфісковано), ні роботи, ні перспектив. Він переховувався то в Берліні, то у віддалених католицьких монастирях, а жив на гроші, які йому передавав його друг Данні Хейнеман — німецький єврей, що мав американське громадянство й мешкав у Брюсселі. Влітку 1934 року нацистський суд змушений був закрити справу проти Аденауера за браком доказів, і йому було призначено пенсію як екс-бургомістру. Родина Аденауерів придбала будинок на березі Рейну в селі Рендорф неподалік Бонна. В цьому будинку Аденауер прожив 35 років — до самої смерті.
Аденауер немовби впав у анабіоз. Він не підтримував жодних контактів ні з новим режимом, ні з антигітлерівською опозицією, став таким собі патріархальним добрим дідусем, вирощував у садочку квіти та дерева, а ще зайнявся… винахідництвом. Ось назви деяких винаходів, які він намагався запатентувати: «Електрична щітка-граблі для знищення гусені», «Усунення куряви, що її створює автомобіль», «Виведення димоходу не на дах, а в каналізацію». Але насправді ці довгі 12 років нацистської ночі стали для Аденауера роками напруженої внутрішньої роботи. Він розробляв нову модель громадсько-політичного устрою для повоєнної Німеччини. Християнсько-соціальну модель, яка стала би альтернативою як комуно-соціалістичним та нацистським тоталітарним схемам, так і дикому капіталізму часів Веймарської республіки.
Наближався крах «тисячолітнього рейху». І на початку 1944 року Аденауер назавжди закинув свої винаходи.
20 липня 1944 року відбувся невдалий замах на Гітлера. Наступного дня було заарештовано одного із заколотників, старого друга Аденауера Йозефа Гіссена. Не витримавши гестапівських катувань, той назвав десятки своїх «спільників», серед них і доктора Аденауера. 23 серпня екс-бургомістра було заарештовано й привезено до концтабору в Кьольні. Ґуссі вдалося дізнатися, що його ім’я внесено до списку в’язнів, які мають бути вивезені на Схід. Це означало табір смерті й загибель. Відтак старий друг Аденауера, майор люфтваффе Ганс Шибуш, приїхав до концтабору з підробленим наказом про «негайне доправлення в’язня Аденауера до Берліна для допитів». Аденауер під прізвищем «доктор Вебер» сховався в маленькому готельчику «Нестер Мюле» в горах Гарцу. 24 вересня гестапівці заарештували Ґуссі. Слідчий-«психолог» її не бив і не катував — просто посадив до камери з повіями. А через кілька годин викликав на допит і «співчутливо» спитав: «А скільки років вашим донькам?» — «19 та 16», — відповіла Ґуссі. «Або ти негайно скажеш, де ховається твій чоловік, або твої дочки прямо зараз опиняться в цій камері!» — закричав гестапівець. І Ґуссі… вимовила два слова: «Нестер Мюле». Тієї ж ночі до готелю під’їхала машина з гестапівцями. Почувши галас, Аденауер підхопився з ліжка і з одягом у руках побіг на горище в марній надії, що гестапівці подумають, що він утік до лісу. Проте вони обшукали весь готель і знайшли Аденауера, що причаївся за димоходом. «Ну, що ж це ви так, пане бургомістре? Чи в ваші роки голяком стрибати по горищах?» — спитав його гестапівець, знущаючись. Ґуссі відпустили, а Аденауера відвезли до слідчої тюрми гестапо в Кьольні.
4 жовтня командиру танкового батальйону Максу Аденауеру прийшов з дому лист із сумними новинами. Попри важкі бої, він отримав відпустку «за сімейними обставинами» і 2 листопада вже був у Головному управлінні гестапо в Берліні. «Я і двоє моїх братів воюємо в танкових військах на Східному фронті, — сказав Макс гестапівському генералу. — Як має почуватися вояк на полі бою, якщо дізнається, що в тилу ні за що, ні про що хапають і саджають старого батька?» Якби такий вчинок у той час дозволив собі радянський офіцер-орденоносець, його кістки згнили б на Колимі. Гестапівці ж пообіцяли розібратися. І 20 листопада 1944 року доктор Аденауер вийшов на волю.
У першу ж ніч після звільнення Ґуссі перерізала собі вени на руках. Її врятували. Чоловік повернувся додому й усіляко її заспокоював, переконуючи, що вона вчинила правильно. Проте через кілька місяців Ґуссі отруїлася. Її знову відкачали, але відбулася інтоксикація всього організму. Абсолютно здорова доти жінка стала калікою, не хотіла лікуватися і 3 березня 1948 року померла.
Соціальна ринкова економіка і Нова Європа15 вересня 1949 року новообраний бундестаг щойно створеної Федеративної Республіки Німеччини обирав першого канцлера нової держави. Доктор Конрад Аденауер переміг з перевагою в один голос — за нього проголосувало 202 з 402 депутатів. Зайве казати, що той вирішальний голос був його власний — Аденауер проголосував за себе сам. Але до цієї тріумфальної миті йому довелося пройти важкий звивистий шлях.
1945 року німецьку державність фактично було ліквідовано. Вся повнота влади в країні належала американо-британо-франко-радянській Чотиристоронній комісії, яка поділила країну на чотири зони окупації. Єдності поглядів щодо майбутнього Німеччини не було не тільки між СРСР та Заходом, а й у таборі західних союзників. Чимало хто у Британії та Франції обстоював поділ країни на кілька дрібних держав, які, будучи розділеними, ніколи б не дали змоги відродитися німецькій економічній та військовій потузі. Французи хотіли будь-якою ціною відірвати від Німеччини лівобережжя Рейну чи хоча б Саарську область. Країна лежала в руїнах після масованих бомбардувань, обладнання вцілілих заводів вивозилося на Захід та Схід у рахунок репарацій, натомість до Німеччини привезли 12 мільйонів німців з її східних земель, що відійшли до Польщі та СРСР, та з Чехословаччини й Угорщини. Ці люди не мали ні житла, ні роботи, ні жодних засобів існування. Але найстрашнішою була моральна зневіра. Попри радянські міфи, нацистська пропаганда часів Другої світової базувалася не стільки на ідеї всесвітнього панування германської раси, скільки на новому «справедливому» порядку в Європі. Німці, мовляв, звільнилися від всевладдя «плутократів» (перш за все, звичайно, єврейського походження), а нині мають у тому допомогти решті європейських народів, стати їхніми «вчителями», нести заради них жертви. Про жахливі злочини нацистів проти людства більшість німців не знала, точніше, воліла не знати, так само, як радянські люди в масі своїй «не знали» про злочини сталінського режиму. Коли ж правда стала загальновідомою, мільйони німців утратили повагу — і до себе особисто, й до своєї нації в цілому. В більшості німців було zusammenbruch — «відчуття поразки». Причому аж ніяк не лише поразки у війні. Багато хто піддався комуністичній пропаганді.
Аденауер запропонував християнську альтернативу. Вперше в історії Німеччини представникам двох головних конфесій — протестантам та католикам — удалося об’єднатися в єдину політичну партію — Християнсько-демократичний союз — з його баварською «сестрою» — автономним Християнсько-соціальним союзом. Аденауер почав створення ХДС улітку 1945 року спершу в британській зоні, далі — по всій Західній Німеччині.
Під час перших загальних повоєнних виборів 1949 року блок ХДС/ХСС здобув 31 відсоток голосів, 1953 року — 45,2 відсотка, 1957 року — 50,2 і лише 1961 року, наприкінці правління Старого Конрада, якому було вже 85 років, відбувся певний «відкат» — «лише» 45,3 відсотка виборців підтримали Аденауера та його блок.
П’ятдесяті — початок шістдесятих років і прибічники, і опоненти канцлера одностайно називають «ерою Аденауера». У Західній Німеччині існувала своєрідна «диктатура» канцлера — при тому, що все відбувалося цілком демократично, Аденауер мав такий авторитет, таку політичну вагу, що суперечити його рішенням не міг практично ніхто — ні в його власній партії, ні за її межами. Вищим керівним органом офіційної політики фактично стало відомство федерального канцлера, а не парламент. Через відомство канцлера здійснювався контроль над міністерствами, ХДС/ХСС, а через більшість ХДС/ХСС у бундестазі — також і контроль за парламентом.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «25 портретів на тлі епохи» автора Олекса Підлуцький; ілюстрації В. Бариби на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи“ на сторінці 29. Приємного читання.