Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Політика Аденауера базувалася на двох китах — соціальній ринковій економіці та «новій Німеччині в новій Європі».

Основи теорії соціального ринкового господарства були викладені Аденауером та його соратниками в Дюссельдорфських тезах ХДС/ХСС 1949 року і з того часу тільки розвивалися та уточнювалися, не зазнаючи принципових змін. Головну ідею тез Аденауер сформулював так: «Капіталістична система економіки не відповідає життєвим політичним і соціальним інтересам німецького народу. Нова структура німецької економіки має ґрунтуватися на врахуванні того факту, що час необмеженого панування капіталізму минув». Ішлося перш за все про збільшення частки робітників та інших осіб найманої праці у «спільному пирозі», «депролетаризацію» трудящих шляхом «утворення майна» в руках найманих працівників, а також про гідний рівень життя для безробітних та непрацездатних. Першим кроком до цього стало «соціальне» житлове будівництво — відносно дешеві будинки та квартири для робітників за рахунок бюджету. Наступним — «динамічна» пенсія, яка залежала не лише від пенсійного внеску, а зростала паралельно збільшенню ВВП, соціальне страхування по хворобі та допомога на дітей. Аденауер заохочував заощадження, надаючи податкові пільги вкладникам ощадкас, підвищуючи відсоткові ставки по внесках та виплачуючи спеціальні державні премії на заощадження. Провадилося «розсіювання» акціонерного капіталу — шляхом випуску «народних акцій», які продавалися особам найманої праці за пільговим курсом. Для цього було частково приватизовано державні концерни «Пройссаг», «Фольксваґен» та ФЕА. Також заохочувалося вкладання робітниками частини заробітної платні в інвестиційні фонди підприємств, де вони працювали.

Лише за 5 перших років правління Аденауера валовий внутрішній продукт зріс на 48 відсотків, реальна заробітна плата — на 80 відсотків. У світі заговорили про «німецьке економічне диво». Не знижувалися темпи і надалі. До кінця 1950-х Німеччина Аденауера вже мала найпотужнішу й найдинамічнішу економіку в Західній Європі.

Аденауер разом зі своїм французьким колегою Шарлем де Голлем був, мабуть, найпослідовнішим прибічником європейської економічної, політичної та військової інтеграції. Становище Старого Конрада ускладнювалося тим, що в першій половині XX століття в Європі почалися дві світових війни, і призвідцею обох стала його рідна країна. Недовіра до німців і образа на німців були ще надто сильними не лише в мільйонів пересічних європейців, а й у представників політичних еліт. Навіть після створення ФРН Західна Німеччина ще кілька років мала обмежений суверенітет у зовнішньополітичних та військових питаннях, і стати повністю незалежною їй вдалося лише 1955 року.

3 грудня 1951 року в Лондоні відбулася таємна зустріч Аденауера з Наумом Ґолдманом, головою Всесвітнього єврейського конгресу. На таємності наполягав саме Ґолдман — ще надто свіжим був у пам’яті жахливий Голокост, і зустріч з будь-яким німецьким політиком, навіть ненацистом, могла його скомпрометувати. Ґолдман висловив бажання, щоб Німеччина, окрім репарацій, які вона виплачувала державам-переможницям у Другій світовій, заплатила ще 1,5 мільярда доларів євреям — один мільярд державі Ізраїль і ще півмільярда єврейським організаціям у цілому світі. І зараз це величезні гроші, а тоді, та ще для зруйнованої війною Німеччини, це була взагалі астрономічна сума. Ґолдман очікував, що Аденауер буде торгуватися, але той згодився відразу і беззастережно. Міністри власного кабінету, яких канцлер поставив перед фактом, твердили, що це неможливо, що таких грошей просто ніде взяти, але Аденауер був непохитним: «Це ще дуже низька плата за хоча б часткове відновлення доброго імені Німеччини». І гроші таки знайшлися.

Окрім того, Аденауер вибрав для своєї країни нелегку і досить ризиковану роль форпосту західного демократичного світу проти комуністичної агресії. Аденауер відкидав солодкі сталінські обіцянки про об’єднання Німеччини в обмін на нейтралізацію країни, «рівновіддаленість» її від Заходу і Сходу. Він вважав це пасткою, прямим шляхом до підкорення всієї країни Москвою, як це сталося, наприклад, із Чехословаччиною. «Лише включивши в себе вільну Німеччину, — стверджував Аденауер, — Європа може побудувати греблю проти червоного потопу». А ще він казав: «Ми сьогодні знаємо, що нині потрібний інший погляд, ніж той, що встановить нові кордони в Європі, змінить їх або пересуне. Ми повинні кордони ліквідувати, щоб у Європі виникли господарські регіони, які могли би стати підставою європейської єдності народів». І Аденауер по праву вважається одним із батьків-засновників і Європейського об’єднання вугілля і сталі, й Євроатому, й Європейського економічного співтовариства, з яких з роками виросла велична будівля Європейського союзу.

Конрад Аденауер пішов у відставку 15 жовтня 1963 року у віці 87 років. «За сто років багатої на події німецької історії ми вперше є свідками того, що людина, яка тривалий час перебувала на верхівці влади, залишає її не в результаті свого банкрутства як політика, а за доброю волею, у мирі та злагоді», — сказав у цей день голова бундестагу Герстенмайєр.

Старий Конрад прожив іще чотири роки і помер у Рендорфі 19 квітня 1967 року. А один із його наступників канцлер Гельмут Коль сказав: «Те, що створив Аденауер, ми хочемо не лише зберегти, але й розвинути далі, відповідно до принципів, які він поклав в основу християнсько-демократичної політики».

Цзян Цзінґо:

Заворгвідділом Свердловської міськради, який очолив антирадянський режим

1934 року виконуючий обов’язки головного редактора багатотиражки свердловського Уралмашзаводу «За тяжелое машиностроение» Микола Єлізаров писав: «З кінця 1929 року ми маємо два Китаї: радянський Китай, якому належить майбутнє, і ґоміньданівський Китай, який відходить у минуле. За короткий період радянський рух став крупним політичним фактором, мільйонні маси робітників і селян під керівництвом Китайської компартії почали встановлювати радянську владу… Кантонська комуна впала, але хай пам’ятають вороги, що справа її живе і розвивається. Замість ґоміньданівського Китаю буде Китай радянський, де господарями країни будуть робітники і селяни.

У разі війни імперіалістів проти батьківщини соціалізму — СРСР — китайські робітники і селяни під керівництвом Китайської компартії, зі знаменом Кантонської комуни виступлять як один на захист СРСР!»

Здавалось би, звичайний набір пропагандистських штампів сталінської доби. І в цьому тексті з провінційної газети не було б нічого вартого уваги, якби автор його не був рідним сином запроданця та зрадника великої китайської революції і на цей час глави китайської «чорної реакції» (як він сам охарактеризував батька у своїй заяві про вступ до ВКП(б) генерала Чан Кайші). А через кілька десятиліть Миколі Єлізарову довелося самому очолити «антинародний режим», створений його батьком. Хоча звали його тоді вже (так само, як і до приїзду в СРСР) Цзян Цзінґо.

З берегів Східно-Китайського моря на батьківщину соціалізму

27 квітня 1910 року в родині китайського військового Чан Кайші (справжнє ім’я Цзян Чжунчжен) народився первісток. Хлопчика назвали Цзінґо, що має в китайській мові два значення — «той, хто керує державою» і «той, хто рятує світ». На відміну від більшості випадків, коли батьківські мрії, закладені в імені китайського немовляти, не справджуються, у випадку Цзян Цзінґо вони здійснилися. Принаймні щодо першого значення його імені-ієрогліфа — повністю.

Родина жила в мальовничому містечку Сікоу в південній приморській провінції Чжецзян. Навесні там, за виразом поета, «персикові і сливові дерева на схилах гір суперничають одне з одним красою». На момент народження свого старшого сина майбутній генералісимус Чан Кайші навчався в артилерійському училищі в Японії. Військові знання, набуті у Країні вранішнього сонця, він згодом використовував для запеклої і безкомпромісної боротьби з цією країною. Отож батько вперше побачив сина, коли тому вже виповнився рік, а Чан Кайші приїхав додому у відпустку. Втім, і повернувшися на батьківщину, батько не жив у рідному містечку, а служив у війську, брав найактивнішу участь у революційній війні і поступово став одним із найближчих соратників лідера китайської революції Сунь Ятсена. Малий же Цзінґо був цілком відданий в руки своєї матері Мао Фумей, яка народилася в глухій провінції. Все її виховання звелося до засвоєння патріархальних традицій. Вона була глибоко віруючою буддисткою і, може, завдяки цьому мала, за свідченням людей, що її добре знали, «безліч чеснот, а особливо щедрість».

Через певний час батько ввів додому другу дружину, і коли Цзян Цзінґо мав п’ять років, у нього з’явився молодший брат Цзян Вейґо.

У шість років Цзінґо пішов учитися. Одягнений у довгу кофту-курму і з традиційною косою на потилиці, він виконав обряд «трьох колінопреклонінь і дев’яти уклонів» перед зображенням Конфуція й табличками з іменами предків. Навчання зводилося до переписування ієрогліфів і заучування уривків зі старовинних книг. Проте такої освіти для Китаю початку XX сторіччя було вже мало. Отож 1922 року він поїхав з волі батька, який на той час служив у Ґуанчжоу (Кантоні), до Шанхая у школу європейського типу. Втім, радив сину Чан Кайші, й там він мав не забувати науку великих мудреців давнини. А головне, писав генерал сину: «Вранці вставай якомога раніше і виписуй ієрогліфи — сто чітким стилем і п’ятдесят скорописом».

У Шанхаї Цзінґо, крім навчання, захоплювався ще й спортом і політикою на боці лівих сил, одним із лідерів яких на той час став уже його батько. За участь в одній з демонстрацій 15-річного Цзінґо було виключено зі школи. Він самостійно поїхав до Пекіна, де вступив до училища іноземних мов. Але вже через два тижні за участь у новій демонстрації його було заарештовано. Після тижня, проведеного у в’язниці, він поїхав до батька в Ґуанчжоу.

На той час у Китаї, який скинув останнього імператора 1911 року, фактично не існувало єдиної держави. Формально всю країну на міжнародній арені представляв пекінський уряд, проте реальну владу у провінціях мали військові ватажки-генерали. В південній же провінції Ґуандун зі столицею Ґуанчжоу виник альтернативний лівий уряд на чолі із засновником Ґоміньдану доктором Сунь Ятсеном. Соціаліст (і водночас націоналіст) Сунь видавався занадто непокірним європейським державам та США, які неподільно володарювали тоді в Китаї, заохочували анархію, що панувала там, і мали — кожна свого — одного чи кількох «кишенькових» китайських генералів. Єдиним, хто простягнув руку дружби «послідовному борцю з імперіалізмом», виявився Ленін. Уже 1920 року до Сунь Ятсена приїхала місія Комінтерну. А 1923 року представницька делегація Ґоміньдану на чолі з батьком Цзінґо — Чан Кайші — відвідала СРСР, де вивчала ленінські революційні «ноу-хау», особливо досвід організації Червоної армії.

Після повернення з Радянської Росії Чан Кайші став начальником створеної за радянським зразком військової школи-академії. У ній викладало близько 100 «червоних радників» на чолі з героєм громадянської війни Василем Блюхером. А відповідальний працівник Комінтерну Бородін став головним політичним радником Сунь Ятсена. Китайські ліві націоналісти й російські комуністи переживали свій медовий місяць. Китайська компартія, що виникла 1921 року, увійшла до складу Ґоміньдану, а доктор Сунь надав комуністам місця у своєму Центральному виконавчому комітеті й керівництві місцевих організацій. У свою чергу, Ґоміньдан подав заявку на вступ до Комінтерну, складовою частиною якого вже була КПК.