Дяк

- Піжди, піжди! - крикнув писар. - Що ти за чоловік? - Я Муха Яким.

- Звідки ти, питаю?

- З Гороховки.

- Ти, мабуть, з ним приятель? - спитав писар, киваючи на мене. - Знайомі, мабуть, люди?

- Я його не энаю.

- Неправда твоя!

- Правда моя.

- А чи не хочеш до його у возок? Хочеш?

- Ні, не хочу.

- Чому так? - засміявся писар.

- Бо мені на ярмарок треба. - І пішов.

Може б, писар ще до його чіплявсь, так тут знов ізнявея такий крик, наче кого різали. Десятники вели молодицю у червоному очіпку, огрядну, невеличку, од великого гніву так вона і палала, а що вже кричала-верещала!

- Що таке? - крикнув писар, а молодиця не переведе духу, верещить; «Таки ні! таки ні! таки ні! не казала! не казала! не казала!»

Десятник затулив їй уста своєю шапкою і держав, а другий десятник оповістив писареві, що ся молодиця хвалилася, ніби вона знає Хведора Голубця, і ніби він у ярмарку, і ніби він кум їй і дарив її гар... ком...

А молодиця пручалася і крутилася, як колесо, у десятника в руках. «Вдушиться», - загомоніли люди. Десятник шапку одняв.

«Таки ні! таки ні! - заверещала молодиця, аж присідаючи до землі. - Таки ні! таки ні!»

- Та пустіть її до біса, - крикнув затурканий писар.

Молодицю пустили. Вона хустку двинула наліво, штовхнула десятника одного й другого, аж закачались, знов хустку поправила і до писаря тискалась з криком та писком. Писар замахав руками - її схопили, однесли далі. Іздалека ще довго чутно було нам: «Та я! та вони! та...» Ми до вечора стояли у ярмарку: писар купував собі тютюн і сережки, десятники - сині хустки і рукавиці... Привезли нас аж на край села, казали устати з воза, завели у велику пусту хату і зачинили там.

Чималий час сиділи ми там - більше місяця. До нас звик бігати під вікно чорний собака і приходила рябенька курочка з червоним півнем. Нас було четверо: білявий та чорнявий чоловік, парубок рябий та я. Жили собі спокійненько: білявий чоловік або огонь кресав, або люльку палив, або спав і не говорив ніколи, чорнявий чоловік старі нерети понаправляв і почав в’язати новий. Він був рибак і розказував, яку в їх селі рибу ловлять і яка в їх ріка рибна, що усяка риба ведеться, навіть морська не хоче моря, заходить до них; він хоч не бачив, та другі люди бачили. Парубок, як на Великдень, викрасився - сорочка в його була вишивана та вимережана. «Хто йому, рябому, так вишивав та мережив?» - думалось мені. У рибака він питав, чи є риба, чи є отець-мати, то він одкаже ледве чутно йому: «Ні отця-матері, ні риби!» А був у його... він по ночах охав, а удень наче дожидав та ходив усе по хаті.

Сиділи ми з тиждень самі, а там привезли до нас ще чоловіка скілька. Сі не журились, один говорив: «Сіно скосив, то тепер нехай держать, я за сіно дуже боявся, а тепер... що мене кортить». Другий знов говорив: «В мене рівно дома нема чого їсти. Аби тут годували мене, то спасибі!»