Дяк

- І вмерла.

- Скучали за нею?

- Скучав...

- Отець-мати її усе знали?

- Я їх після весілля ніколи не бачив - далеко живуть.

Лукаш пристарів, садок його буяніє, а материна могила уросла густою травою зеленою, а мені вже на вісімнадцятий год пішло. Жили ми усе так, як і давно. Лукаш усе садовину ростив та кохав - та тим собі й тішився, а я... мені, грішному, вже й нудно стало. Що Лукаш знав, те я вже вивчився, роботи в мене було небагато - так я тинявся, до всього доглядаючись, до всього дослухаючись, і було мені так якось ніяково... от наче чогось я не второпав, наче щось от тут коло мене, та я його не знайду, не знаю, де воно... наче я нічого не знаю, наче дурний.

- А що се ти, любий, зажурився? - питав мене Лукаш.

- А так чогось нудно! - одкажу йому.

- А се буває так, - скаже на те Лукаш, - се бува так і знов перейде.

Якраз з наших вікон видно було дорогу, шляшок битий звивався до міста, - у місті я бував, надивився там на будинки кам’яні, на крамниці й крамарів, ходив по базару, признакомлювався із міщанами - нічого тільки я там собі не побачив такого, щоб воно мені полюбилося та розважило: там було так сливе, як і в нас у селі, тільки що в нас у селі плугом орали та ходили у свитах, у високих шапках, а тут, у місті, продавали бублики, крамарювали та у синіх чемерках і в низеньких шапочках викрашалися... Так вився ж той шляшок кудись далі за те місто... І поверзлось мені, що оце і є він, шлях мій, що аби я ним пішов, то усе б собі знайшов... удався, мабуть, я у того пращура свого, у Савлука козака.

Я почав розпитувати Лукаша, чи не знав він чого об тім краї, що за містом нашим.

- А се вже там чужі землі, - туди я ще ніколи не заходив, у ту сторону.

Мені кожної ночі сняться шляхи, дерева, люди, ріки, звірі, будинки - і все таке красне, велике, що я зроду мого віку наяву такого не бачив.

- Піти б мені у світ, - кажу якось Лукашеві, сміючись, а в самого душа і грає, і замирає.

Лукаш теж всміхнувся.

- Оце! - каже.

- А піти б мені справді у світа, - говорю Лукашеві незабаром удруге і вже не всміхався, а такий, як на багатий похорон мене вести.

- А що се тобі усе світа на думку навертаються?

- Та хочу йти в світа.

- По віщо ж ти підеш?