Дяк

- Марто! - кличе старий. - Марто!

У дверях стала висока дівчина у свіжому вінку. Хоч стала вона оддалік, хоч стала в затінку, та мені добро бачилось, що не рада вона гостю; вклонилася мені низько, а очей на мене не скинула.

- Оце ж моя дочка, се моя Марта, - показує старий.

А Гапка зітхнула і широкі рукави Марті оправила. Вклонився і я.

Поки ми вечеряли, Марта з Гапкою вслуговували, і усе Марта мене далеко обходить... а тут треба дослухати, що старий говорить... Так далеко вона обходить мене, що ніяк я її не розгляджу добре... Бачу тільки, що рум’яне личко, та коса довга, і білії руки... По вечері зараз вона зникла.

Тоді старий пита мене:

- Чи ви вподобали мою Марту, чи ні?

- Вподобав, - кажу; хотів її похвалити, та наче мене хто бив залізною лопатою по голові - так в мене в голові мішалося. Бачу, старий радіє.

Спати мене Гапка поклала у світлиці за сіньми. Світлиця та була з забитими вікнами: увійшов я туди, усе чорно - тільки очі свої бережу.

- Не бійтесь, лягайте просто - усюди сіно і м’яко, - кричала Гапка під дверима, - а світла не можна: і самі не схаменетесь, як підпалите будинок. Я вже торік налякалася - буде з мене. Добраніч!

Я подумав і ліг просто, і правда: усюди сіно і усюди м’яко.

Тільки мені не спалося. Все мені бачилася висока постать, усе маяли надо мною широкі рукави з чохлами і білії руки... «Чого вона така непривітна», - думаю собі і чую, як серце в мене тукає й тукає...

Заснув. Снились якісь сни чудні - пробужався, а пробудившись, не міг пригадати, що снилося... Прокинувся вранці; чую якийсь гомін... крізь забите вікно в щілинки сонце - наче золоті стрілки. Чую, пташки щебечуть, шумлять дерева... Я до щілинки око - Марта стояла якраз передо мною і дивилась кудись далеко, між дерева у садок, задумалась. Хороша вона була, молода і свіжа, як ранок. Обличчя - як у доброї дитини. О чімсь вона думала і смутувала.

«Нехай же на мене гляне!» - помислив я та й стукнув. Вона сполохнулась, зирнула на моє вікно і зникла.

Старий ласкаво мене вітає і вже каже мені «любий ти».

- А що, заспав у нас? Втомила дорога?

- Оце! - озвалась Гапка. - Та коли б хто й три роки спав, то б на четвертий заснув - так там добре спати.

А я думав: «Коли б вже не мимрав він, а хутче до діла».

- Що ж! - почина він. - Сподобав ти Марту і бери! Се дарма, що ти з козаків, - всі, кажу, люди в Бога та в убогого!

- А дочка ваша знає, що я її сватаю?