Дяк

Приїздив справник і дивився нас - грозив, що буде нам... нехай-но вечора дождемо! Тільки нам біди ніякої не було, справнику справили обід, він смачно попоїв і поїхав. «Що з ними робить?» - питав йото десятник. «Нехай сидять - що ж з ними робить?» - та й покатав собі. Ми сиділи ще три неділі і два дні - тоді пригнали знов в’язнів нових, а нас випустили, бо не було вже місця. Та й радів же рябий парубок! обнімав усіх: «Дай, Боже, й вам улови добрі! - зичить рибаку. - А вам добре сходити у Київ і добре повернутись!» - се вже мені... аж побіг дорогою.

А мені печаль і досада превелика скоїлась. Мені заказали у Київ іти, а веліли у своє село повернутись, а як я став проситись та суперечить, тоді мене вкинули у возок і одвезли два десятники додому і священикові бумагу таку прислали, щоб своїх служок не пускав блукати, і ще грозилися, що зачинять мене десь у дорозі або де й гірше...

Тут люди зійшлися - усі питають: «Що таке? Що таке?» Лукаш був злякався. Я зараз ліг спати і не заснув...

Я зовсім розсердився: і в світа вже йти не хочу, і зоставатись дома не хочу, і все не до ладу, і нічого мені не треба; на все і на всіх зависний і ні до кого не озиваюсь; нічого не роблю і співати став басом горляним.

Коли одного разу кличе мене піп до себе - і мене, й Лукаша. Ми до його приходимо і йому кланяємось. А піп мені каже:

- Тимоше! У Макухах дяк вмер, - оженись та й просися на його місце. Я за тебе примовлюсь. - Зітхнув і тихенько додав: - Покійниця нехай царствує! Чи пам’ятаєш, як вона за тебе, було, просить? Лукаше, брате, скажи своє слово! - просить Лукаша.

- Будеш женитися, - промовив мені Лукаш роздумчиво.

- Їдь ти, - говорить мені піп, - їдь ти у Терни, там живе старий піп, - він вже одставлений, вбогий і не гордий, - може, він за тебе дочку віддасть. З приходом попівна за тебе не піде - бери хоч вбогу. Візьмеш попівну, то хутче на дяка постановлять.

- Добре, батюшко, - одказую йому.

- Щасти тебе, Боже, Тимоше, і Боже тебе благослови!

- Оце прийшов час, - поможи, боже! - промовляв Лукаш, ідучи зо мною додому.

А я повеселішав дуже.

- Коли ж у Терни? - пита в мене Лукаш.

- А коли ж, як не завтра? - говорю йому.

Лукаш походив по хаті, постояв і промовив наче до когось у вікно:

- Чого се так поспішатись?

- А чого ж маю баритись? - питаю його.

- Тимоше, друже! Не загуби свого віку веселого, а ще гірш чужого... Не вернеш... плакатимеш... Боже, борони од сього лиха - воно найважче од усіх... Гляди ж, Тимоше! Гляди ж, друже!

Цілісенький вечір він був неспокійний: кружив по нашій хаті, дивився у землю, а як заходились лягать спати, він до мене зблизився і знов промовив:

- Гляди ж, Тимоше! Гляди ж, друже!