Дяк

Жити мені у його, Лукаша, було добре. У неділю ми, переспівавши у церкві, ходили до моєї хати, оглядали господарство моє; а цілий тиждень, як улітку, то в саду вчимось, балакаєм чи що сієм, садимо. Взимку в хаті вчимось, а ні, перед віконцем сидимо; пашні - пшениці, ячменю - пригорщ висиплем під вікном: синиці, шпаки поназлітаються, голуб волохатий спуститься, припурхне горобчик поживиться. Було, не дишемо - дивимось, щоб не сполохать.

- Дядьку, - поспитав я раз у Лукаша, - у вас хто вмирав?

- Як?

- Мати вмерла, батько...

- Ні, я їх не пам’ятаю - малим був. А жінка в мене вмерла.

- Як вмирала, що вона вам сказала?

- Нічого, сину, нічого вона мені не сказала. Одвернулася од мене.

- Як? Нащо?

- Не любила мене, сину, от що! Тому й нічого не сказала. Що ж казати?

- За що не любила?

- Якби за що, а то ні за що! Тут вже нічого діяти! Руки склади та й сядь. Її зневолили за мене отець-мати, а я одружився - того не знав.

- Що ж, - довідуюсь, - недобре ви жили? Сварилися з нею?

- Ні, ніколи в світі. Я, було, сам собі сиджу, а вона сама собі.

- Так і нудилися обійга! Чом було вам не заговорити, не приступити до неї? Я б приступив! Усе б було веселіш; або б з хати пішов...

- Мене, сину, ноги не несли, - каже, - ані до неї, ані від неї.

- Як же се ви жили такечки, дядьку, чудно! Дуже вона вас не любила, мабуть, що й не озивалася ніколи?

- Ні, раз вона до мене з уст своїх вимовила: «Добрий ви чоловік, - каже, - а мені жадається вмерти. Ой коли б же я хутче вмерла!»

- А ви що?

- Я нічого - що ж я?

- І вмерла?