Дяк

Звався він Тиміш Іванович і був дяком у нашій церкві. До нас тоді його надано, як у Макухах спразнили церкву, то звідти він переведений.

Не знаю от, як вам доводилось - яких бачити дяків по селах, а мені то все траплялося, що як дяк, то й приземок, і сухобразий, і посліпий: сперву загнате у тій семінарії, а там нестатки ймуть, та ще як який піп нагодиться або й попадя, що од його з церкви, а од її з хати гуляй, - то ні з чого дякові підцвітать. А сей Тиміш Іванович не такий - і трохи на їх не походив: се був чоловік зросту і сили ставень, і на вроду не згірший, і на вдачу. Дивлюся я на його, то от неначе б межи гуси сірі орел сизокрилий вивівсь. Стоїть у церкві, то за всіх головою вищий, а гласів зведе, дак і стіни церквові гудуть. Ішовши по селу, кивне кому головою - з усіх голів шапки так і поспадають; чи всміхнеться, чи заговоре - йому і мова, і сміх знімуться, як вітер, одусіль.

Усі його в нас любили; балакливий був чоловік, веселий, громадський. В господі він, здається, що обідав тільки та вечеряв, а то, було, усе коло чиїхсь воріт із люлькою сидить та говорить-розказує, а коло його тичба людей - і чоловіки, і парубки, і діти, і молодиці цікаві з коромислом на плечах зостановляться та й слухають. А робочої доби, що людей нікого в селі немає, він сам собі ходить-проходжа на води, на діброви - шукав би, не знайти.

Було хазяйствечко там якесь в його, та не дуже він за його дбав. Дячиха господарювала і усьому лад давала. Невсипуща з неї хазяйка була; цілісінький вона день, було, тупає-порається коло господи, її і в хаті, і надворі, її на городі і коло загороди - скрізь її повно. Жінка в його була молода і з себе гарна, прудка й моторна, як соколиця.

Люди укмїчали, що якась несогласка в дяка у хаті... Що ж його зробиш! «Щастя, - примовляв сам він, - як трясця: кого схоче, того трусить. А в чуже ніхто не втручайся, бо не поможеш». Мовчали люди. Жалували дяка, дячисі низенько кланялися, стрівши.

Тоді моя пасіка була у березничку, що за селом гайок, - шкода мені й досі тієї пасіки, що я її спродав! Така пасічка, що святий би не засмутивсь, живши в ній. Там я уперше з дяком познайомився. Блукаючи, та й забрів він... Вклонились та й розговорилися. Він мою пасіку похвалив. «Славний ви господар який!» - каже; а я знов його спів похвалив.

- Ну, - каже мені дяк, - тепер ви мене похвалили, а я вас, - сядьмо ж, сусід своїх посудьмо-погудьмо абощо.

Засміявся та й сів коло мене. З ним гомонячи, і час, було, не змигнеться. Як він глаголав, як він розказував, знав він якого, Боже мій, Боже! Я старий, а слухаю, було, як дитина.

- Добре вам, вченим! - кажу йому. - Всього ви довідались, а ми темні люди - то як у лісі.

- Ге! - одкаже мені. - Та й я, дружбо, як у лісі; тільки, бач, багато вже ходив, блукав, дороги хоть не знайшов, та деякі стежиночки натрапив.

- Ой здорово ви усього знаєте!..

- Та так - наче от аза до буки дещо й знаю.

Зайшов він і вдруге, і втретє та й став до мене ходити.

Було, прийде, сядемо. Вітерець листом шешелить, бджола гуде, та пурх по кущах - пташки перелітають, то воно й балакається - точиться розмова, точиться.

Одного ранку, ще до сонця, по білій росі, завідав він мене у пасіці.

- Еге! - кажу. - Не переспали, мабуть!

- Здається! Та ще вам похвалюсь: ніхто так зарані з хати, як я, а з двору - як сусідині гуси!..

- Оце! - кажу. - Ви та гуси... Чого б то так заразом?

- Бо моїй дячисі дав Господь голос дзвінкий - так усіх здіймає...

Що його тут казать!