Польовий командир

До комфорту міністр стрімко звикав, а от шафа його тяжко

непокоїла. Вважаючи себе людиною порядною, він навіть не припускав

і тіні думки, що можна ті гроші взяти. Важко ламав голову, що вдіяти.

Доки не визначився: гроші треба виносити й витрачати на

благодійництво. На сиротинці. На гуманітарні проекти.

Через вірну людину він переказував кошти на дитячі будинки й

інтернати, а вительбушені, обпатрані портфелі складав до іншої шафи,

тієї, що у кімнаті відпочинку. Не ходити ж бо справді коридорами з тими

клятими портфелями! А раптом побачить той, хто їх підкладає, і

вирішить: нарешті взяв!

Одного разу стався прокол: він не встиг передати гроші й приніс

їх додому. "Тобі що, премію дали?" – помітила пачки дружина Люда.

"Премію", — буркнув загнаний до глухого кута Валерій. "Так багато?" –

не могла повірити вона. "Так це ж за півроку", — знайшовся міністр.

Наступні шість місяців він складав копійка до копійки всі справжні

премії та доплати і майже відновив портфельну суму.

Але анафемська шафа не спустошувалася, як басейн у тій

класичній задачці про воду й труби — один портфель вилучався, а на

ранок з'являвся інший.

Так тривало десь із півроку, а потім, одна по одній, густо, хоч