Польовий командир

почав заводитись запальний єфрейтор Логвиненко. Прапорщик

перевів погляд на шерегового П’єцуха й запитально звів брови.

— Так точно, — продовжував тримати брудного на мушці

впевнений у собі П’єцух.

Петренко зійшов нарешті з ґанку й наблизився до трійці:

— Ви справді перетнули державний кордон України?

— Пєрєтнул, — погодився чорнявий порушник.

— З якою метою? – втупився в нього непідкупний прапорщик.

— Прашу палітічєскава убєжища! – заявив удруге чолов’яга.

— З якого дива Україна має надавати вам політичний притулок?

— щиро здивувався черговий по заставі.

— Патамушто я укрáінєц! – з болем вигукнув вузьколиций.

Цього Петренко винести не міг:

— Хто – українець? Ти? Українці по-українському балакають! –

жорстко констатував він. – Тепер усім расєйським хахлам кортить

знову стати українцями.

— Ви што, дєйствітєльно нє узнайотє мєня? – поліз до

внутрішньої кишені брудний. Прикордонники навели автомати йому

просто в пупок. — Я – Мікола Шульженко, - простягнув той Петренкові

документи, — командующій войскамі Зєлєноклінской Украінской