Польовий командир

— Завтра зустрінемося на заходах, — і швидко вийшов з номера.

— Ну і що нам тепер з усім оцим робити? — повела рукою над

незайманим столом жінка і, помітивши, що Петро вже косує на двері та

набрав повітря, аби попрощатися, іронічно запитала:

— Вам теж на прийняття без краваток?

— Ні, — сказав чоловік і зашарівся.

— Тоді, мабуть, продовжимо, — запропонувала вона. — Ви ж не

хочете, щоби моє свято так швидко скінчилося?

— Ні, — повторив він і сів.

— Так кажіть щось, — вмостилася вона на стільчику навпроти

нього.

Виголосити щось банальне штибу "приєднуюся до усіх

побажань", як це робили в них на заставі, Петрові не надто хотілося, а

нічого красивого й оригінального на думку не спадало. Він звів руку з

келихом, подивився крізь рідину на люстру, — не естета з себе корчив,

час тягнув, у відчайдушній надії на ораторську наснагу. Але є межа, за

якою пауза перетворюється не незручну мовчанку. От її Петро чітко

відчував:

— Знаєте, Галино Сергіївно...

— У неофіційній обстановці можна просто – Галина, —