Польовий командир

невідомо, а от решти, крім старанності, Ваньці явно бракувало: він не

те що не знав основ військової справи, він навіть у війську ані на

батьківщині, ані в новій країні, ніколи не служив. Дилетантові завжди

вбачається, що робить він усе не гірше за професіонала. Ван Вонгу

здавалося, що все враховано й передбачено, він вирішив, що ударна

група готова, так про те й доповів, отримав наказ і рушив.

В голову колони він поставив БАТ – розчищати дорогу, за ним –

розвідувальний броньовик, у котрому вирішив їхати сам, слідом –

тягачі, далі – вся решта. Розрахований кілометраж дозволяв Вонгові

сподіватися, що за стандартної швидкості в сорок кеме на годину до

цілі колона дістанеться за день. Ага, дурний думкою багатіє...

Колона сунула тайгою. Спереду криголамом пер

шляхопрокладач, пробиваючи метрову білу цілину й відгортаючи

двостороннім ножем сніг на обидва боки. Але виявилося, що,

працюючи, він сорок жодним чином не набирає — ледь-ледь половину.

А солдат, навіть у кожусі й валянках, на сорока п'яти градусах морозу

висидіти в кузові вантажівки кілька годин не може: мало того, що йому

треба ходити до вітру, так він просто ще й замерзає. Тоді Ванька

вигадав щогодини міняти місцями тих, що сидять в БТР-ах, з тими, хто

промерзає у вантажівках. Тут стало очевидним, що така рокіровка