Польовий командир

виходить: ми цю землю півтора століття обживали, обробляли, можна

сказати, пестили, а тепер, значить, вона не наша, а належить якимось

міґрантам? Жону віддай дяді, а сам йди до... Ну, дзуськи! От коли Росія

відновить верховенство своєї влади на Далекому Сході, ми радо

обговоримо з її урядом обставини нашої автономії в її складі...

Один-єдиний прислівник з чотирьох літер – "коли" — вирішив усю

справу. Сказав би пан Борис: "...якщо відновить..." — провалив би

переговори. Сам він у це "коли" вірив мало, та військовий моряк з

великою зіркою на погонах, що сидів напроти нього, іншого й не

припускав. "Ну, якщо так... Усім, хто проти "читинських самозванців",

заважати не треба. Що більше ці хохли опиратимуться їм, то краще. А

коли все владнається, буде видно, що з ними робити".

А генерали-виконавці лише раді: колись давно, ще безвусими

солобонами-лейтенантами, вони безсило спостерігали за виводом

радянських військ з Угорщини та НДР, чудово розуміючи всі схеми й

формули миттєвого збагачення, вигадані тодішніми високими чинами.

Так от, нічого із засвоєного в Східній Німеччині вони не забули. А

зеленоклинці мали свій інтерес: на складах за довгі роки накопичилося

стільки снарядів для гармат і установок залпового вогню, що за один

раз їх не вивезти, та нащо ті снаряди, як не буде з чого ними стріляти?