Польовий командир

не потрібною, а сама Валентина переїхала у малометражну готельку

на околиці, бо там дешевше. Зблякло її життя: лишилася сама робота,

зблякли його листи, стали надходити рідше та рідше, а потім і зовсім

припинилися.

Він довчився і таки поїхав з Німеччини — не в Україну, а до

російського Санкт-Петербурга, з рудою патлатою офортисткою,

надіславши Валентині останнього невиразного, безкровного листа,

щось штибу : "Даруй, так вийшло".

Вона переплакала, пережила та й вирішила: з митцями більше —

ніколи, ненадійні вони. Кілька років взагалі жила самотньо, не

підпускаючи до себе парубків, хоча претендентів на неї попервах не

бракувало. А тим часом дівчата-однолітки повиходили заміж, а хлопці

майже всі поодружувалися, лишилися або невиправні переконані

холостяки, або такі гультяї, п'яниці чи шльоцики–мамії, що про них і не

йшлося. А батьки кожного її приїзду задовбували: коли та коли, вона

замислилися: а справді — коли, і раптом зрозуміла, що за тими

пристрастями й стражданнями проскочила вік, коли дівки беруть

шлюб. Просто всіх путящих хлопців розібрали... Звісно, за кілька років

вільні чоловіки з'явилися, коли її покоління накрила перша хвиля

розлучень, але тоді вона й не підозрювала про існування таких хвиль. І