Польовий командир

тайга, річечки якісь, озерця. Ну, й болітця. Не без того, але ж – не на

сотні кілометрів, до самої Сунгарі, як там, у них. Микола із захватом та

азартом роздивлявся ландшафти, що пропливали за вікнами. Давно

вже він нікуди не їздив, а любив же дорогу, була вона йому, як старому

бабієві — пізнє кохання, аквалангістові — балон з останніми літрами

повітря, пілотові — висота. Без неї він не відчував вітру в грудях, крові

в жилах, наснаги й радості життя — так, присутнім був на цьому світі.

Шульженко аж пошкодував, коли п'ятигодинна поїздка закінчилася і

вони в'їхали до Уссурійська.

У міському будинку офіцерів була така бісова туча народу — ніде

й голки встромити. До столу реєстрації тягся довгий, із вигинами, хвіст.

Микола не здивувався, коли Лученко та Рибалко стали в чергу разом із

ними. Більшість людей в черзі та в фойє намагалися говорити

українською — приблизно так, як Микола згодом у Києві, але виходило

в них, як мокре горить.

В залі Микола наштовхнувся на літнього сивовусого полковника;

той, придивившись, із усмішкою пішов прямо на депутата:

— Шульженку, це ти? Скільки води спливло! Як ся маєш, як

справи?

Було щось до щему знайоме у цьому старому воякові, але