Польовий командир

— прочитав Микола. Він і раніше чув — Зелена Україна, Зелений Клин,

але назви ці, здавалося, до сучасності не відносилися, а до тих лише

билинних часів, коли їхали сюди з Неньки — з Полтавщини,

Чернігівщини, Київщини, Волині та Поділля у пошуках щастя українці,

серед котрих і їхні з Лученком та Барченком прадідусі й прабабусі, а по

всіх усюдах від Владивостока до Благовіщенська лунала

найсолов'їніша в світі мова...

— Та яка там Зелена Україна, — засумнівався Шульженко. —

Після розвалу Союзу більше половини тих, хто хоч вважався

українцями, записалися росіянами, та й мову ми втратили, і майже всі

звичаї...

— Відродимо, — оптимістично заявив Миколин спонсор.

— Не знаю, — знизав плечима депутат Далекосхідної республіки.

— Мені здається, відновити важче, ніж не втратити... Ну, добре, а чому

в Уссурійську?

— Та ти що ж це, не знаєш, що само в Уссурійську в 17-у році

такий з'їзд уже був?1 — здивувався Барченко.

Шульженко, звісно, про це не знав, бо в школі такого не

проходили, а до "Просвіти", що існувала в них на початку 90-х, він не

ходив: спочатку ще їздив на потягах, а тоді вколював, мов трактор, аби