Розділ «Частина третя»

– Чи не стомлює, пане Іване? Але ти не менше мого знаєш, що не до втоми нам тут. Не можемо дозволити собі втомлюватися. П'ять років війни минуло. Десятки, а то й сотні побратимів пішли у вічність, забрала їх ця боротьба. А ми досі живі, тож мусимо її продовжувати, не маємо тепер права опускати рук, хоч як би непереливки було. Та треба сказати, що й ляхи не такі сильні тепер, як колись. І вони втратили в цій війні багато людей, багато сил, а що найголовніше – коштів. Ті загони, що з ними зустрічаємося тут на ратному полі, лише жалюгідні примари минулих шляхетних військ.

– Так, то правда, – погодився Сірко. – Сили в Польщі значно поменшало. Але вважати, що вони закінчаться в ляхів раніше, аніж у нас, було б виявом недалекоглядності з нашого боку. Справа скоріше йде до взаємного знекровлення, котрим, я думаю, рано чи пізно скористаються ті, хто тепер зайняв очікувальну позицію.

– Хан? – підвів очі на Сірка Іван.

– І хан, звичайно. Принаймні точно знаю, що наслідків переходу у Крим після битви під Жванцем він нам з тобою не подарує. Є й інші.

– Є вони й у Яна Казимира.

– Так, безперечно.

Богун вирішив очікувати наступного запитання мовчки, тож ніяк не прокоментував сказаного.

– Ти вже отримав наказ прибути на Різдво до Переяслава? – подивився Сірко на Богуна після досить довгої паузи.

– Так.

– І які думки маєш із цього приводу?

Якщо Іван і мав досі якісь сумніви з приводу мети Сіркових відвідин, вони миттєво розвіялись. Так, запорізький отаман, котрий останнім часом командував січовиками, тими, що виявили охоту брати участь у битвах Богдана Хмельницького, відчув у ньому однодумця і вирішив викликати його на пряму розмову з приводу думки щодо до майбутньої Переяславської Ради і корінної зміни у відносинах козацького гетьмана і Москви, що про неї ось уже довгий час гуло як серед козацької старшини, так і в полках та сотнях, серед черні.

– Думок багато, – розвів руками Богун, – але напрямок їхній один. Невеселі ті думки, Іване Дмитровичу.

– Невеселі, кажеш? Чому ж? Мали б бути навпаки… повними ентузіазму, чи що? Хмельницький знайшов союзника. До того ж такого союзника, котрий має сили більше за кримського хана. Православного союзника, що для нас, козаків, надзвичайно важливо. На цьому напрямку зроблено надзвичайно багато роботи. Невже ти проти союзу з Москвою? – Сірко подивився на Богуна здивовано, навіть підозріло. Той спокійно витримав погляд. «Отже, він не однодумець. Тоді хто? Для чого приїхав? Можливо, хоче посперечатися з приводу укладання чи не укладання союзу з Москвою? Хоча навряд. Можливо, хоче подивитися на реакцію Богуна після таких тверджень? Так, це цілком ймовірно. Що ж, не у звичках Богуна приховувати те, про що думає».

– Невеселі думки, – повторив він, – а для ентузіазму не бачу жодних мотивів. Я вважаю, що Хмельницький робить страшну помилку, погоджуючись присягти московському царю.

– Чому?

– Тому, що тим самим він веде Україну і все Військо Запорізьке до такої кормиги, котра перевищить за важкістю лядське панування! – Богун підхопився з крісла і закрокував по кімнаті, супроводжуваний поглядом Сірка, котрий слідкував за ним уважним поглядом з-під напівзаплющених повік. – Страшна та країна у своєму дикому деспотизмі, сліпій покорі своєму царю, що з нього роблять особу, наближену до Бога. Страшна до своїх власних людей, котрих ніколи не рахувала під час малих та великих війн, а для нас утричі страшніша, позаяк чужі ми для них, чужими й залишимося! І не важливо, що віри вони однієї з нами, бо віра їхня хоч православною зветься, такою не є! Цар їхній визначає її постулати. Цар і лише цар є володарем, решту люду ніби народжено на світ Божий, аби нічого не мати і бути рабами. Навіть вищий державний люд і бояри інакше, аніж раби цареві, не іменуються. Як можемо віддати Україну такому відвертому деспотизму?

Сірко не відповідав, лише ледь-ледь похитував головою, і неможливо було сказати, чи тим похитуванням погоджується з вінницьким полковником, чи висловлює свою з ним незгоду. Іван продовжив:

– Де ж були цар московський і цей його посіпака Бутурлін, коли ми Жовту Воду почервонили? Коли Корсунь брали, Поділля, стопа за стопою, звільняли? Чому не прийшли надати руку допомоги своїм одновірцям? Я скажу чому: тому що тоді ладні були скоріше руку лядських католиків тримати, аніж нас, православних! А Хмельницький для них був «вором і бунтарьом», котрий постав супроти закону і порядку в Речі Посполитій, проти короля, чия влада, як відомо, від Бога. Чи не так? Що ж перемінилося за ці роки, може, одумалась Москва? Може, засоромилась сидіти в бездіяльності, доки ми тут кров проливаємо? Ні! Не вірю! Ласий шматок землі хочуть відхопити в знекровленої нами Речі Посполитої, тому й згадали про наші з ними нібито спільні корені. Але немає в нас, українців, спільних коренів з ними, нащадками татарських орд, котрі зруйнували Київську державу! Тож кажу тобі, як вже сказав те Хмельницькому: не можна вірити московитам і йти на союз з ними, навіть на рівноправний союз. Не буде ніякої рівноправності проміж нами і ними, буде лише нова неволя для українського народу. Неволя, страшніша за попередню!

Очі в Богуна палали, коли він говорив ці слова, уся постать зібралася і ніби приготувалася до стрибка, як то часто бувало за хвилину до того, як полковник мав кинутися у бій. Було помітно, що питання, котре зачепив його гість, надзвичайно тривожило вінницького полковника. Сірко спокійно вислухав його і погоджуючись схилив голову.

– Дякую за щирість, пане Іване, – мовив він. – Утім, все, що я чув про тебе раніше, не давало мені приводу сумніватися, що почую від тебе лише ті слова, котрі йдуть від твого серця. Знай же – я згоден з тобою. І не тримай на мене зла за те, що не дав тобі того зрозуміти від початку нашої розмови. Не тому я так діяв, що хотів спочатку взнати твою думку з цього приводу, скоріше для того, абись зрозуміти й надати за твоєю допомогою словесної оболонки тим думкам, котрі давно вже купчаться в моїй голові. Дякую тобі за це, полковнику.