Розділ «Частина друга»

За три сотні сажнів від мурів Вінниці, від пологого, занесеного снігом берега Південного Бугу, навкруг пагорба, на якому розташувалося місто, до великого і досить глибокого яру, яким навесні розтоплені сонцем сніги з околиць дзюркотіли до розбухлої й почорнілої річки, а зараз лише лежали глибокі замети й темніли брудні плями у тих місцях, де городяни утворили смітники й помийні ями, тяглось спалене козаками передмістя – крок, хоч і не надто популярний серед вінницьких міщан, але вкрай необхідний для забезпечення найбільшого можливого захисту міських стін від несподіваної атаки. Там, серед попелищ, у котрі перетворилися хати, клуні, комори, хліви й обори, серед опалених кущів малини і невисоких вишень та яблунь, польські жовніри вже почали обладнувати позиції для важкої осадної армати, вели прикриті навісами й щитами ходи сполучення між ними і нашвидкуруч насипаними редутами для більш легкої польової артилерії. Швидко будували із засипаних землею возів вали, облаштовували шанці.

– Он там, ліворуч, – ледь-ледь торкнувся рукою далекозорної труби Нечипоренко. – Бачиш?

Іван повернув прилад у напрямку, що його вказував осавул. Там, серед попелищ і будівельних майданчиків, шляхом, який видавався темно-сивим від брудної криги, що його вкривала товстим панцирем, котилися три велетенські вози, на кожен з яких було навантажено блискучу бронзову мортиру завбільшки з криничний зруб. Вози були навмисне пристосовані для перевезення важких гармат – високі борти, зроблені з грубих колод, були одночасно й хитромудрими пристосуваннями для розвантаження і завантаження багатопудового вантажу, просмолені канати притримували мортири, оберігаючи їх від перекидання під час руху. Високі, завбільшки у зріст людини колеса возів виблискували залізною шиною і охайними та надзвичайно міцними клепками.

– Ще три. Досі дві встановили біля монастиря і дві он там, неподалік від нашої західної вежі. Готуються надзвичайно ретельно.

Іван кілька хвилин роздивлявся мортири й позицію, на якій їх мали встановити – не далі, як за двісті сажнів від муру.

– Що скажеш із цього приводу, Михаиле? – він рвучко склав трубу і простяг її джурі.

– Нічого доброго тут не скажеш, – Нечипоренко виглядав стурбованим, що було на нього зовсім не схоже. – Такі бомби нароблять немало біди. А чим ми будемо їм протистояти?

Богун стримано посміхнувся і поплескав Михайла по плечу:

– Грому від них багато, то напевне. А ось шкоди… Для мурів мортири не страшні, а от про те, як від них заховати людей, про те подумай, осавуле, подумай.

– Так, пане полковнику, – рішуче хитнув головою Нечипоренко.

Від табору Калиновського вітер доніс басовито-розкотистий спів ріжка, затим від польських укріплень відділився невеличкий загін вершників і направився до міської брами. Передній з них ніс на довгому ратищі над головою велике біле полотнище.

– Парламентери, – мовив стиха Богун.

– Знову?

– Цього разу востаннє. Я думаю, Мартин Калиновський уже втратив надію взяти Вінницю, не зробивши жодного пострілу, проте шле цього останнього листа з пропозицією здати місто просто для очищення совісті. Він має на це право, він диктує свою волю з позиції сили.

Рівно через три хвилини після того, як копита коней польських парламентерів прогуркотіли колодами підйомного мосту міської брами, і загін швидко повернув до свого табору, Івану принесли листа від польського командування, що його доставили парламентери.

– Зі зброєю, хоругвами і арматою, – кинув Омелько Деривухо, який надійшов тієї миті, коли сотник Тетіївської сотні Микита Безродний подав Богуну запечатаного гербовою печаткою Калиновського листа. – Два відра оковитої і сулія ґданської.

– І я два відра! – поспішив і собі зробити ставку Нечипоренко. – Тільки без армати. Зате з довгим приспівом про хоробрих панів-козаків і присягою дотриматися шляхетного слова.

Іван швидко зламав печатку і пробіг очима листа.

– Готуй горілку, осавуле, – хмикнув він за хвилину. – «…І спільно з арматою відійшовши, зі знаменами бойовими й клейнодами, у безпеці від нашого жовнірства повній. На те словом шляхтича і чесним лицарським іменем присягаємо…»

Омелько скривив у посмішці своє, понівечене колись ударом шаблі, обличчя і поплескав Михайла по плечу: