Розділ «Частина друга»

Хмельницький відповів довгим поглядом, у котрому читалося, що цієї хвилини він десь дуже далеко, зовсім не на шляху вирішення вінницької проблеми. Виговський завмер, ледь-ледь схиливши голову, як робив це зазвичай, демонструючи здатність терпляче очікувати на накази гетьмана. Нарешті Хмельницький зітхнув і змахнув рукою:

– Більше нічого.

Генеральний писар ще раз вклонився і пішов до дверей. Уже на порозі почув:

– Зачекай все ж, Іване. Не про військові справи, про родинні хочу запитати.

Виговський слухняно повернувся, причинив двері, які було вже відчинив, і мовчки сів у фотель навпроти гетьмана. Той теж кілька хвилин мовчав. Нарешті повернувся до шафи, яка стояла в нього за спиною і, відчинивши дверцята, дістав з її темних нутрощів кришталеву карафу і дві кришталеві чарки.

– Давай з тобою вип'ємо так, по-простому. Не хочу я зараз челядь скликати, бенкети давати. Хочу простої розмови. По-людськи, по-козацьки, – Хмельницький до країв наповнив чарки. – Коньяк, – пояснив Виговському, – подарунок пана д'Артаньяна, капітана мушкетерів короля Франції. Славні були часи… Та що я базікаю, берись за чарку, пане Іване.

Виговський мовчки вихилив чарку і обережно поставив її на стіл.

– Так-так, – усміхнувся Хмельницький. – Французи мовлять, що коньяк потрібно пити маленькими ковтками, смакуючи аромат старого напою. Але я теж не можу примусити себе цмулити його поступово. Та й пекучий він не менше за нашу оковиту, – він перехилив чарку точнісінько так само, як щойно Виговський.

– Пам'ятає д'Артаньян, не забуває. Славно ми тоді з панами-козаками погуляли під Дюнкерком. Добряче підсобили французам. От добрі вояки німецькі ландскнехти, але вся Європа знає – не рівня запорожцям! Хіба не так?

– Звичайно, – знизав плечима Виговський.

Хмельницький на кілька хвилин замовк, а коли продовжив, голос його зраджував, доводилось відкашлюватись:

– Д'Артаньян пам'ятає. Що там пам'ятає, листи шле, а вона…

Гетьман рвучко схопив зі столу карафу і розлив коньяк по чарках.

– Бери, Іване, – кинув і одним духом випив. Кілька секунд нюхав рукав свого оксамитового каптана.

– Твої рідні як?

– Слава Богу, ваша ясновельможність.

– А к бісу її, ту ясновельможність! – тільки й махнув рукою Хмельницький. – Козак я, козацького роду. Кажи Богдан, самі ми тут.

– Усе добре, Богдане, живуть собі потроху…

– Живуть. От і ми живемо, проживаємо. Стільки справ звідусіль… Так і минулого року було, і в наступному, коли не сконаємо, справи дихати не дадуть. А от коли відпочити потрібно, тиху гавань для себе всяк мати повинен, так я кажу?

– Інакше не буває, після трудів і Господь відпочинок мав.