Розділ «Частина друга»

– Ну іди, іди до мене, Тарасе. Обніми батька. – Він підхопив малого на руки і, високо піднявши, розцілував у рожеві щічки. – Гарно дбай тут без мене, не бешкетуй. Не будеш?

– Ні! – цілком щиро заявив малюк. – Не бескетуватиму.

– От і добре.

Тарас, помітивши матір, потяг рученята й до неї, тож Іван передав малого дружині.

– Я скоро, золотко моє, дуже скоро, ти й помітити не встигнеш! – защебетала до дитини Ганна. – А коли зачекаєш, будеш багато гостинців мати.

– Я зацекаю! – з готовністю погодився Тарас, почувши про гостинці.

Вийшовши на вулицю, вони деякий час мовчали. Неквапно йшли вуличками міста. Нарешті зупинилися на розі двох вулиць, де мали розстатися. Звідкілясь ледь відчутно несло смородом пожежі, неподалік бруківкою зацокотіли підковами кількадесят коней козацького загону. Спів сурми зі сторожової вежі поєднався із дзвоном на церковній дзвіниці – козаків кликали на оборону міста, тоді як прочан скликали до ранішньої молитви.

– Скоро почнуть, – сказав Іван.

– Так. Ти маєш бути там.

Іван на мить притис до себе дружину і повернувшись, покрокував до міських стін, на яких уже царювало пожвавлення.

– А ти помітив, – почув він за спиною голос Ганни, – ми стали ходити на війну, немов до праці. Вона, проклята, стає частиною нашого життя, – Ганна сумно посміхнулася.

– Вона завжди була його частиною, – похитав головою Богун.

На мурі Іван зустрів Нечипоренка і Миколу Охріменка. Груди другого було перемотано білим полотном, вид мав блідий, але намагався триматися бадьоро.

– Що ти тут робиш? – одразу ж охолодив його бойовий запал Богун. – Чому не в шпиталі?

– Не час відлежуватись…

– Це ще хто тут вирішує час відлежуватись чи час добивати себе власною дитячою нерозсудливістю? – насупився Іван і гримнув на козака: – Геть до шпиталю! Без тебе впораємось!

Охріменко, відчувши, що сперечатися не варто, зітхнув і обережно пішов сходами донизу. Було помітно, що недавня рана все ще сильно допікає йому болем.

– От босяк, – похитав головою Іван. – Казав же не вставати.

– Усе журився, що ти його до шпиталю проженеш, не даси з ляхами поквитатися, – знизав плечима Нечипоренко.

– Устигне ще, – буркнув Іван і, розклавши далекозору трубу, почав роздивлятися околиці міста, що їх тепер було перетворено коронним гетьманом Речі Посполитої на великий військовий табір.