Розділ «Частина друга»

– Маю на меті продемонструвати ще одну річ, яка бардзо допоможе нам миркати[51] пана Калиновського, коли б він мав намір явитися до нас на стіни, – з посмішкою відповів Височан.

Видершись на вершину муру, комендант зупинився, віддихуючись, поблизу чудернацької машини, котра складалася з двох довгих, на довжину добрих десяти сажнів, направляючих, зроблених з прямокутних дерев'яних брусів і закруглених в міру закруглення монастирської стіни. Одна з направляючих була закріплена поверх зубців із зовнішнього боку стіни, друга, повторюючи радіус першої, відстояла від першої на півтора сажні і кріпилася за межами галереї. Ці направляючі слугували своєрідними рейками для гладко обтесаної колоди, котра, лежачи на направляючих майстерно вирізаними виборками у власному тілі, мала один кінець виступаючим на фут за межі муру, інший над спеціальними містками, добудованими за поруччям галереї. На цьому кінці було прилаштовано ворот, схожий на колесо деяких з фортечних криниць – збите таким чином, що в ньому могла вільно бігти, розкручуючи колоду навколо своєї осі, доросла людина. Призначення приладу ставало зрозумілим, як тільки погляд потрапляв на той кінець колоди, котрий звисав над муром – до нього на чотирьох ланцюгах кріпилися важкі чавунні боздугани, всіяні гострими шипами завдовжки не менше дюйма. Розкручуючись навколо осі, колода мала пересуватись уздовж муру на направляючих і очищувати його від усякого, хто насмілився б підняти голову вище кордону дії боздуганів.

– Ну як? – з погано прихованим вдоволенням запитав Височан.

– Неймовірно, – похитав головою Іван. – Усе просто і неймовірно ефективно.

– Завтра, маю надію, закінчимо встановлення таких машин на інших ділянках муру, – обозний поплескав колоду долонею. – У Франції бачив. Збиває солдат із драбин, немов стиглі груші. Якщо пан полковник бажає, можемо оглянути середню галерею, там у мене найвенцей[52] різного налаштування.

– Досить, Семене, – посміхнувся Богун. – Волію все ж спочатку повечеряти.

– Як пан забажає, – із жалем знизав плечима Височан.

У невеличкій келії, яка одночасно правила коменданту монастиря за спальню, кабінет і вітальню, вже було накрито стіл – на білосніжній скатертині зручно розташувалися срібні блюда і череп'яні тарелі зі смажениною, порізаний рівними скибками житній хліб, полумисок з квашеними огірочками і кришталева карафа ґданської горілки.

– Ну ось, – вказав Богуну на лаву гостинним жестом Височан. – Помолимось, і прошу до столу.

Він швидко прочитав молитву, тричі перехрестився на образи і слідом за Богуном сів до столу.

– Вип'ємо за нашу перемогу! – підняв він чарку і швидко перехилив її, після чого захрумкотів огірком. – Одне можу сказати: якщо вже ми всім військом не змогли взяти Збараж, півтора десятка тисяч польської кінноти тут точно зламає зуби. Аби припасу вистачило.

Іван теж випив і взявся за їжу.

– А що, на допомогу гетьмана ти не розраховуєш?

– Я не розраховую на швидку допомогу. Гетьман має багато справ, окрім нас.

– Так, має, – Богун раптом відчув роздратування.

Він пригадав нещодавню розмову з Омельком, котрий, повернувшись з мандрівки на Січ, з похмурим, упертим у долівку поглядом, розповідав останні новини із Запоріжжя. Там сильно бродило від недовіри Хмельницькому. Мовляв, одночасно з ляхами і москалями заграє, Україну до нової неволі веде, а все тому, що йому полька погана розум каламутить, колишня зрадлива дружина, яку відібрав кілька років тому в Чаплинського, усі думки й помисли займає. Куди вже йому про війну та державу думати! Ті розмови, безперечно, підтверджували і останні події: на листи Богуна, прохальні, а потім і нахабно-вимогливі, гетьманська канцелярія вперто відмовчувалась, хоча після подій у Красному мала б посприяти відбиттю польської агресії на Брацлавщині і Поділлі. Схоже було на те, що Хмельницького дійсно особисті справи відволікали більше, аніж кордони молодої держави.

– Самі мусимо собі раду дати, на те тут і поставлені, – буркнув він.

Височан, відчувши зміну настрою полковника, наповнив чарки вдруге:

– І дамо! Нумо, пане полковнику, за Україну!

Повертався Іван досить пізно, коли яскраве око місяця поливало залиту кров'ю недавньої битви кригу холодним сяйвом, а пронизливий вітерець примушував холодіти тіло під залізними обладунками і щільніше кутатись у кирею. Іван переїздив Південний Буг на чолі супроводу, який складався з півсотні козаків, і все ще думав над розповіддю Омелька. А може, той, котрий і сам раніше без міри вірив Хмельницькому, був правий ще тоді, під час пиятики у Вороновиці, коли все твердив про зраду гетьмана? Ні, це неправда, не може зрадити Хмельницький справу, яку сам і розпочав!.. Хіба якщо досяг своїх власних, відомих лише йому цілей. Був же незрозумілий договір у Зборові, було Красне і смерть Нечая, і смерть та все ще потребувала помсти з боку гетьмана, якому брацлавський полковник так віддано служив. Було порушення українського кордону п'ятнадцятитисячним польським військом, на яке Чигирин не відреагував жодним чином.