Розділ «Частина друга»

– Михаиле! – гукнув до Нечипоренка.

– Тут, пане полковнику! – почув у відповідь.

– Пошли людей, нехай порахують убитих ляхів і знімуть з них зброю. У панів сотників збери відомості про наші втрати. З доповіддю прийдеш до монастиря. Я у Височана заночую.

– Слухаю! – бадьоро вимовив осавул.

VI

Чим далі Богун узнавав вихідця з Галичини Семена Височана, котрому не так давно сам запропонував посаду полкового обозного, тим більше впевнявся в тому, що зробив надзвичайно гарний вибір. А коли призначив його комендантом перетвореного на фортецю монастиря на правому березі Південного Бугу, взагалі не міг нахвалитися: Височан з притаманною йому енергією поставив справу захисту монастиря на такий рівень, що йому могли позаздрити й більш досвідчені знавці фортифікації й облог. І хоча мури монастиря, побудовані два сторіччя тому, не могли протистояти навальному вогню сучасної артилерії і були призначені для захисту ченців від нападу кримських та ногайських кочівників, за який-небудь тиждень Височан вирішив і цю проблему: на стінах підвісили безліч чималеньких плетених кошів із землею і пошитих з бичачих шкір мішків, у які насипали гречану полову, натовкли торішнього листя, ганчірок і ще бозна-якого непотребу.

– Звичайно, не зірчастий форт з бастіонами, – відповідав Височан на скептичні зауваження недовірливих, – але зменшить ефективність ворожої армати вдвоє. А якщо спритно будемо відстрілюватись і турбувати ляха бравурними вилазками, вважайте, втроє, так на моє бачення. Тож до дідька дурні ретиради, краще готуйтеся показати Калиновському козацьку звитягу.

Усе в монастирі, з тих пір відколи тут почав хазяйнувати Височан, було підкорене чіткому військовому порядку. Навіть ченці, котрі добровільно зголосилися стати поряд з козаками на оборону рідної обителі, слухали Височана так, ніби перед ними стояв принаймні єпископ. Гармати, які Богун наказав встановити на монастирських мурах, блищали начищеною міддю, коші з кулями стояли поблизу них, наче козаки у строю, рівно, не далі і не ближче, аніж то було потрібним, діжі з водою теж вишикувались уздовж галерей рівною батавою. І ніде жодного сміття, бодай нікчемної билинки. Козаки гладко виголені, у випраних жупанах і дбайливо начищених дьогтем чоботах. Навіть монастирське подвір'я, яке споконвіку було захаращено різним мотлохом, сяяло тепер чистотою і стало ніби вдвічі більшим – після короткої, але досить «кривавої» сутички з ігуменом, котрому Височан заявив:

– Ви, святий отче, сміття в людських душах прибираєте, а власне подвір'я на авгієві конюшні перетворили. Як може мати душевний спокій людина, котра живе на смітнику? І не допікайте мене, бо мирською владою коменданта виселю геть до кінця оборони! Від пожежі цього хламу під час гарматного обстрілу чим, вашим часословом боронитися?

Після цього отець Михайло лише махнув рукою і зачинився в келії, надаючи можливість діяти коменданту так, як тому забажається. Ще кілька разів спробував скаржитися Богуну на Височана з приводу перетворення трапезної братчиків на комору для надлишку зібраної в монастирі зброї, а монастирського винного погреба на пороховий, але врешті й тут потерпів нищівну поразку – Іван пообіцяв після закінчення війни все поправити і пожертвувати на обитель сто талярів, а поки що просив не турбувати його з несуттєвих питань.

Височан, сорокарічний чоловік міцної статури, з підголеними за польським звичаєм скронями, з розумними очима і смолистими вусами, зустрів полковника за кілька кроків від розчиненої брами монастиря, стоячи на опущеному через рів містку.

– Доброго вечора, пане полковнику! – бадьоро вигукнув він, потискаючи Іванову руку. – Маю надію, ми вдарили не надто зарано, скутечне[48] попсували ляхові скору.[49]

– Більше аніж це, – погодився Богун. – Якби трохи раніше чи пізніше, такого ефекту б не мали. Дякую, Семене.

– Немає за що дякувати, чинили, як повині були чинити, – знизав плечима Височан. – Пан полковник має на меті поглянути на те, як ми підготувалися до облоги? Прошу, маю, що показати.

– Я тобі вірю на слово, Семене, – мимоволі посміхнувся Богун, – ліпше тебе і сам би не приготував. Краще пригости вечерею, і поговоримо про узгодження наших дій у майбутньому, Калиновський з основними силами ось-ось стане табором під Вінницею, а тоді зноситися стане значно важче.

– О, матиму за честь повечеряти разом з паном полковником. А крім того, розповім і деякі свої думки з приводу спільних дій. Проходьте, будьте ласкаві.

Богун пройшов крізь темні нутрощі надбрамної вежі й покрокував до сходів на галерею першого рівня бійниць. Височан поспішав слідом.

– Бійниці тут були розташовані занадто рідко, тож ми дещо попрацювали і маємо посліжде[50] цілком пристойну позицію для боротьби з ворожими пороками, якщо ворог надумає їх використовувати. Ось погляньте!

Іван, скоріше для того, щоб не образити коменданта, аніж заради перевірки, поглянув в одну з бійниць, у яку було встановлено фальконет. З бійниці дійсно добре прострілювався простір під муром, тож руйнувати мури за допомогою стінобитного знаряддя було б важко, не наразившись на густий мушкетний і гарматний вогонь.

– Добре, Семене, – похвалив Богун і, помітивши, що Височан минає коридор, який вів до комендантських покоїв, і збігає сходами вище, запитав: – А тепер куди?