Розділ «Частина друга»

VII

Прокинулися задовго до світанку – дощ, який не вщухав усю ніч, нарешті просяк снопи перегнилої соломи на даху хліва, і вода спочатку великими краплями, а потім і струмочками почала затікати до приміщення. До неї додався холодний пронизливий вітер, що його не могли затримати абияк прибиті дошки на стінах хліва, і голосні розмови вартових, котрі не спали і лаялися, нарікаючи на полонених і негоду. Деякий час лежали мовчки, хоча кожен розумів, що інші не сплять. Нарешті тишу перервав Нечай:

– От розходилася небесна канцелярія! – спересерця мовив він. – І як то там малий сам у степу? Хоч би не пропав, до людей вийшов.

– Дасть Бог, вийде, – озвався Нечипоренко.

– Дасть Бог… – зітхнув Нечай.

На якихось півгодини запанувала мовчанка, яку перервав згодом Богун:

– Що ж із Омельком? Невже вбили бурлаку? – запитав він, ні до кого не звертаючись.

– Принаймні я не бачив, – відповів Нечипоренко. – Арканами лише стриножили.

– Чому ж окремо тримають?

У відповідь на запитання Івана зарипіла засувка на дверях, і за мить вони розчинилися. На тлі сивіючого неба вималювалась тінь у довгій сутані, з пакунком і цебром у руках. Трохи постоявши, прибулий повернувся, взяв каганець у невидимого вартового і ступив до хліва. Козаки умить підхопилися – перед ними стояв Гавриїл, за якого вони всі встигли забути, жодного разу не згадавши про його долю.

– Мир вам у домі вашому! – урочисто мовив прибулий і поклав пакунок, завернутий у полотно, на купу перепрілої соломи. У пакунку виявився сніданок, який складався з печеної курки, кількох добрячих куснів хліба і зелені. У цебрі, що його тримав у другій руці, було свіже молоко. – Прошу поснідати, чим Бог послав.

Нечай огледів усе принесене писарем ошелешеним поглядом.

– А сьогодні він значно щедріший, аніж учора! Що ж завадило йому, святий отче, послати щось подібне напередодні?

– Богохульство не прикрашає, пане полковнику, навпаки, відштовхує від людини, єльмо поганською та звичка перебуває.

– Пробач, отче. Але яким же ти тут вітром?

– Вітром? – перепитав Гавриїл і повернувся до дверей. Надворі дощ припинився, і вітер, який дув уночі, заспокоївся, стояв тихий прохолодний ранок.

– Як ти сюди потрапив?

– Прийшов, – знизав плечима писар.

– Нащо гаяти час, – махнув рукою Нечипоренко. – Давайте краще закусимо. – І він, не очікуючи на інших, відламав від курки добрячий шматок білого м'яса, взяв кілька стеблин зеленої цибулі і окраєць хліба. – Приєднуйтесь, панове!

Богун подивився на ченця: