Розділ «Частина друга»

– Що за чортівня? – вражено мовив Нечай і повернувся до сина: – Іванку, сідай на мого Буревія і чекай нас тут разом з отцем Гавриїлом. Коли що, лети на схід до Дніпра, він до Чигирина виведе. Скажеш гетьману… Утім, іще рано! Стій і чекай. – Він заскочив у кульбаку синового коня, котрий був значно повільнішим за уславленого у Брацлавському полку Буревія, і повернувся до супутників. – Привітаємося з мостивими панами?

Усі, окрім малого і писаря, торкнули коней, вирушаючи назустріч незнайомцям. Хоча навіть з відстані півмилі було помітно, що то не татарський чамбул. На військових було одягнуто блакитні каптани, деякі з них мали поверх одягу кіраси або кільчасті панцирі, на головах хутряні шапки або залізні шоломи. Кожен мав при боці шаблю, у руках піку, а за плечима мушкет. Наближувалися, не ламаючи стрій, широкою риссю, але Івану здалося що будь-якої миті ті люди готові розбігтися полем широкою лавою і кинутися в погоню. І хоча намагання відбитися учотирьох від загону у двісті п'ятдесят шабель були, звичайно, марними, він звів курки на обох пістолетах, котрі були за поясом, і перетягнув ближче піхви із шаблею.

Коли до загону невідомого війська залишалося не менше півсотні кроків, наперед вояків виїхав на гнідому огирі старшина у мідному шишаку, кільчастому панцирі і відкинутому за плечі козакині. Привітно посміхаючись, здійняв руку:

– Слава Україні, панове!

– Слава навік, – відповів Омелько, уважно приглядаючись до старшини. – Ви хто такі будете?

У відповідь долинув сміх:

– А панове неввічливі! Як на мене, ви маєте першими сказати хто такі будете, адже більше тут нас!

– Полковник Нечай із старшинами Брацлавського полку, – невдоволено озвався Данило. – 3 ким маю честь?

– Свої ми, пане полковнику! – почули у відповідь. – Теж козаки.

– Чиї козаки?

– Відомо, чиї, гетьманські!

Тим часом передові шеренги загону наблизилися і розсипалися, утворюючи круг четвірки козацьких старшин кільце.

– Якого полку будете? – не вгавав Нечай.

Усміхнений старшина посміхнувся ще ширше і під'їхав до Нечая на якихось п'ять кроків.

– До чого клята війна призвела, чи не так, пане полковнику? – доброзичливо мовив він. – Серед рідної землі християни, немов пси наїжачені обнюхуємось. Кажу ж вам, гетьманські козаки!

Зненацька Омелько осадив коня і рвонув з піхов шаблю:

– То ляхи, браття, до зброї! – вигукнув він, але одразу ж упав, скинутий з коня одразу двома арканами. Богун, Деривухо і Нечипоренко спробували вихопити зброю, але вчасно спинилися – з різних сторін на них спрямувалося кілька десятків пістолів і рейтарських бандолетів. Наперед, видимий до цієї миті лише Омелькові, виступив сухорлявий чоловік з немов натягнутою жовтуватою шкірою на обличчі. Це був Славинський.

– Пан хорунжий має рацію, – мовив він, посміхаючись схожою на вовчий оскал посмішкою. – Це гетьманські козаки з полку Лісовського. Але позаяк пана гетьмана ребелія віддала тимчасово в поганський полон, панове козаки обрали для себе за найкраще воювати зі схизматами під гербом князя Вишневецького, славетного захисника Польщі! От ми й здибалися, Богуне!

Іван, не тямлячи себе від люті, потяг із-за пояса пістоль, але одразу ж був спинений рукою Славинського і клацанням десятка курків.

– Ну-ну, лотре, на твоєму місці я не робив би цього. Якщо не хочеш стати схожим на решето, звичайно.