Розділ «Частина друга»

– Давай кинджал, першим піду. Коли що, подам гасло.

Богун покрутив головою:

– Е ні, полковнику, тепер моя черга.

– Ну ні, – запротестував Нечай. – Тут я полковник, що вирішу – мусите слухати.

– І не ти один! – не здавався Богун. – Я піду першим!

– Отакої! А пан полковник має пернач або гетьманський універсал? – обурився Нечай. – Кажу тобі, я піду, і крапка! Доберемось до Чигирина, ось тоді будеш полковникувати…

– Так, ану розійдіться, вашмості, не час сперечатися! – додав і свій п'ятак до розмови Іванів осавул. Він, користуючись несподіванкою, вихопив у Богуна з рук кинджал і кинувся в лаз, затиснувши зброю в зубах. За ним, ошелешено переглянувшись, пішли по черзі спочатку Богун, а потім Нечай.

На поверхні, уже за межами своєї пропахлої тваринним духом темниці, принишкли біля стіни і почали прислухатися. Десь хоркали своїми м'якими губами коні, рохкала незадоволена виселенням з рідного хліва свиня у відкритому загоні неподалік та лунав храп від вогнища – там вартові справно «несли службу».

– Щодалі? – прошепотів Нечипоренко, звертаючись до Нечая.

– Далі будемо за частокіл вибиратися, – знизав плечима той.

– Тільки спочатку б озброїтись. Треба у вартових пошукати.

– Облиш, – взяв Михайла за плече Богун. – Шуму наробиш.

– Не нароблю. Тихцем на ножі, і справу зроблено.

Іван повільно похитав головою:

– Облиш кажу.

– Але чому?

– Нам не потрібна кров цих людей, навіщо вкорочувати їм віку? З трьома шаблями від всього їх відділку однаково не відіб'ємося. Та й тривогу можеш здійняти, ні, нехай краще сплять… – монолог Івана було перервано чиїмись кроками. Той, хто йшов до них, був досі невидимий у темряві і йшов не криючись, – у мороці раз по раз дзенькали остроги на його чоботах.

Пройшло кілька вкрай напружених секунд. Усі троє завмерли, втискаючись у вогкі дошки хліва, а Михайло переклав кинджал руків'ям уперед, приготувавшись у разі необхідності кинути його в незнайомця. Однак такої потреби не виникло.

– Бачу, хлопці, ви часу дарма не гаяли, – почувся з темряви голос Омелька, – устигли лаз прокопати. Що ж, пора вирушати.

– Варта! – пересторожено шепотів зашепотів Нечай. – Тихіше!