Розділ «Частина друга»

Іван подивився на писаря довгим поглядом.

– Дякую за сніданок, – мовив він нарешті. – Йди собі.

– Під північ…

– Йди! – підвищив голос Іван. Гавриїл знизав плечима і вийшов. Поляки, очевидно, не надто прискіпливо прислухалися до того, що діялося у хліву: пройшло не менше хвилини після його зникнення, коли до хліва заглянув один з лісовчаків. Упевнившись, що всі полонені на місці, він закрив двері. Лише після цього Богун видобув з-під поли каптана відібраний в писаря пакунок і швидко розгорнув його. Тьмяно зблиснувши в слабких променях світла, з'явилося лезо невеличкого кинджала. Богун упізнав зброю, яку Омелько завжди тримав за халявою чобота.

– Хтось щось розуміє?

– Я розумію, – озвався Нечипоренко, – бовдур Гавриїл мало не забув, по що його послано.

– І я розумію! – вигукнув Нечай, але, опам'ятавшись, притишив голос. – Починаємо копати. Про решту дізнаємося згодом. – Він взяв у Івана кинджал і, відсунувши в кутку північної стіни купу соломи, заходився дзьобати добре втоптану за багато років глину.

Робота просувалась повільно. Окрім того, що потрібно було працювати тихо, слідкувати крізь шпарину між дошками за діями вартових і ховати видобуту з підкопу землю, її затримувало каміння, яке невідомо звідки взялося тут у великій кількості. Усе ж не далі як за дві години докопалися до напівпрогнилої нижньої колоди у стіні хліва і почали вести лаз назовні. Ще за годину було вирішено призупинити роботу – до сутінків продовжувати підкоп було небезпечно. Потяглися довгі години очікування. В обід знову з'явився Гавриїл з харчами, однак на цей раз польський хорунжий, помітивши, що того безборонно пускають до полонених, нагримав на вартових і примусив їх занести їжу до хліва самим. Крізь шпарину в стіні, де по черзі вели спостереження, відпочиваючи після копання землі, козаки змогли кілька разів побачити Омелька, який ходив подвір'ям у супроводі Славинського і його молодших офіцерів. Деривухо про щось розмовляв з ляхами, уважно схиляв голову, неквапливо жестикулював, вказуючи то на південь, то на захід. Час від часу кидав байдужні погляди на хлів, у якому утримували його друзів.

Нарешті яскраво-червоний диск сонця поступово скотився в невидимий простір за темною стрічкою лісу на заході, і сутінки почали поступово зморювати землю до нічного сну. Десь голосніше закумкали жаби, діловито загули джмелі на хуторянській леваді. Лісовчаки годували і напували коней, міняли варту на чатах перед хутором і коло хліва з бранцями. Поступово небо потемніло, зблиснувши вогниками перших зірок, на обличчях вартових козаків забігали тіні від язиків полум'я від вогнища, навкруг якого ті сиділи. У бранців з'явилася можливість продовжити роботу, однак робили вони це надзвичайно обережно – день, що минув, забрав із собою розмаїття звуків, залишаючи лише потріскування дров у вогнищі вартових і нічну тишу. Робота втратила швидкість, але незважаючи на те, близько півночі лезо добряче затупленого кинджала несподівано пробило килим дерну з зовнішнього боку стіни і, не зустрічаючи опору, вискочило назовні.

– Усе! – видихнув Нечипоренко, котрий якраз був зайнятий копанням землі. – Готово.

– Вилазь звідтам, Михаиле, зачекаємо, доки варта посне, – покликав Богун.

Нечипоренко, котрий, лежачи на животі, знаходився увесь у середині досить великого підкопу, потроху виліз і обтрусив з одягу грудки землі.

– Ще кілька разів ножем вдарити, і воля, – весело проголосив він.

Богун у світлі каганця обдивився приміщення в пошуках слідів їхньої діяльності – наче б непомітно. Вийнята з підкопу земля рівномірно розсипана по кутках і прикрита соломою, жмут соломи лежав поряд із самим підкопом, готовий заховати його від цікавих очей.

– Усе наче б добре. Залишається ще одне: ми дали слово не робити спроб втечі, поклявшись своїми чесними іменами. Як маємо чинити, панове? – запитав у товаришів Іван.

– По правді будемо чинити, – не знітився Нечай. – Слово нами було дано Славинському, тож тікати від нього не будемо. Лишень вийдемо на невеличку прогулянку, після чого, повернувшись, ввічливо попросимо Славинського звільнити нас від обов'язку. Як вам така пропозиція?

– Щось мені підказує, що він не зможе нам відмовити, – вишкірив міцні білі зуби Богун.

– А таки не зможе, ковінька його матері! – підтримав Михайло.

Година йшла за годиною, а варта біля вогнища ніби й не збиралася спати – жовніри розмовляли, смажили на довгих паличках шматки м'яса і палили люльки, час від часу поглядаючи в бік хліва. Одного разу вартовий навіть обійшов його навкруги і, відкинувши засувку, заглянув усередину. Утім, придивлявся він не надто пильно, очевидно, пильність вартових було приспано словом, що його дали полковнику козаки, а також тим фактом, що від початку їхнього утримування полоненики поводились тихо і не робили ніяких спроб до непокори або втечі. За хвилину лісовчак повернувся до багаття і ліг поблизу нього, щільніше замотуючись у кожух. Його приклад наслідували й двоє інших. Через чверть години всі спали міцним сном людей із чистим сумлінням.

– Мабуть, пора, – прошепотів Богун. У відповідь Нечай простягнув руку: