Розділ «Частина перша»

Шаленіла і шляхта. Гусари, рейтари, драгуни і кірасири билися так, ніби від наслідків цього бою залежало їхнє життя. Жити або умерти цієї ж миті. Панувати або зникнути як вид. Лицарські традиції, що їх плекали у своїх сім'ях і змалечку насаджували їх своїм дітям, кидали їх тепер вперед. Обпікало соромом дотримання цих традицій, бо ж не визнавала гонорова гербова шляхта за рівних супротивників тих, кого зараз ніяк не могла зломити. Хоч і плавали у їхній і власній крові, хоч віддавали всі сили до рештки і неодноразово тупили мечі…

А коронний польний гетьман Речі Посполитої Миколай Потоцький ставав усе похмурішим, із завзяттям, не притаманним його поважним літам, кидаючись табором, віддаючи розпорядження вступити до бою останнім резервам. Не міг повірити, але бачив: козаки тримаються! Ось і остання гвардійська хоругва королівських драгун чвалом, з бадьорим і громоголосим «Віват!», кинулася в гущу битви. Ось останні три постріли з мортир розривними гранатами – у гармашів залишилася тільки картеч. Але козаки стоять! О Матко Боска, звідкіля беруться сили в цих людей?!

Коли впала хоругва Ієремії Вишневецького, гетьман навіть зрадів. Так йому, хлопському перевертню! Дарма що князь, усе одно він з русинів, тобто хлопського роду… Але що це? Ні, стяг Ієремії не дався під ноги – за кілька хвилин він гордовито майорів над пеклом битви, а невидимий гетьману сурмач скликав до нього бійців. На мить в окулярі далекоглядної труби з'явилася і одразу ж зникла велетенська постать Самуїла Лаща, його обличчя з вишкіреними зубами і виряченими очима під низьким лобом і важкими надбрівними дугами. І раптом до свідомості Потоцького дійшло, що всі вони відступають. Він кілька хвилин пильно вдивлявся в хід битви, не вірячи власним очам. Але помилки не було! Спочатку повільно, потім швидше. Після того як козаки підірвали кілька потужних порохових мін і кинули в бій рештки своєї небагаточисельної кінноти, вони вже майже бігли, вкотре ламаючи лави. Кілька безкінечно довгих хвилин тиснула жменька комонних запорожців коронну кавалерію. Але сили її явно недоставало – скоро поляки опам'яталися, і наступ коронного війська поновився. Поновилися і залпи мушкетів з козацьких укріплень.

– Сили Господні! – здійняв руки до неба Потоцький. – Я втрачу військо серед цієї Богом забутої пустелі!!!

– Ваша ясновельможність! – раптом почув він поряд схвильований голос хорунжого. – Хоругва вашого сина… Вона впала! Козаки її тягнуть до свого табору!

– На рани Боскі! – Потоцький і сам побачив знайомий до болю прапор у руках запорожців. – Сурмач! Гасло до відступу! Негайно! Ми… – він помовчав, не наважуючись сказати те, що хотів. Та за хвилину, прокашлявшись, продовжив: – Ми програли битву…

Стрункий сурмач у блискучих латах швидко підніс до вуст срібну сурму.

– Ваша ясновельможність, ні! – тієї ж миті долетів до Потоцького зойк. – Спиніть його! Спиніть сурмача!

Гетьман рвучко повернувся на голос. До нього, пустивши коня чвалом, летів поручник Бодаровський. Голова красеня-офіцера була перемотана закривавленим ганчір'ям, лати погнуті й вкриті запеклою кров'ю, з коня клоччям падала піна. Наблизився.

– Ваша милість… пане гетьмане! Ми… – поручник не міг говорити від нестачі повітря після шаленого бігу.

– Що ще?!

– Не давайте гасло до відступу!

– Чорти вас колоти, пане поручнику, що?!

Бодаровський нарешті перевів дух.

– Ми розірвали табір! Хоругви пана Петра, Самуїла Лаща і Ієремії Вишневецького всередині укріплень. Ми перемогли, пане гетьмане!

VI

Ніч з цілим океаном зоряного неба і тиша. Несамовита, дзвінка тиша. Хмари, які вже кілька тижнів вкривали небо щільним сивим простирадлом, розійшлися невідомо куди, і з того неба війнуло морозною свіжістю. Так, немов світ навкруги почав замерзати, щойно люди вичерпали рештки сил і припинили гарячку битви. Яскраві цяточки, розсипані щедрою рукою Творця, байдужно позирали з небосхилу на примарні тіні пагорбів і поодиноких дерев. На скуті першими морозами ставки і розбиті осінньою негодою шляхи, що їх висвітлював з темряви повний місяць. Повновладним господарем круглолице нічне світило панувало над землею, яка завмерла під владою ночі, безсоромно хизувалось перед зорями своїм безмовним царством внизу.

Укритий цим сяйвом невеличкий загін комонних запорожців виглядав нереально, сумною кавалькадою простуючи крізь темряву та мороз.

– Омельку, вгамуйся, потрібно спинитися хоч на часину. Коней припалимо.

Курінний подивився туди, звідки долинув голос. Одразу ж впізнав струнку постать Богуна. Слухняно пустив повід. Стомлений кінь зупинився.