Розділ «Частина перша»

– Допоможи йому Боже, – шепотів у вуса Потоцький. – Захисти, Свята Діво, дай сили і наснаги.

Другий штурм тягнувся майже годину і почав захлинатись сам собою, так і не отримавши значних успіхів. Блискуча польська кіннота зустріла такий шалений опір козаків, що змушена була почати безладний відступ. Відходили натовпом, тепер вже не переймаючись про порядок і стрій. Але, очевидно, не було кому карати їх за це – козаки були в не менш скрутному становищі. Те, що кілька годин було міцним і впорядкованим табором з шести рядів возів, тепер перетворилось на гору поламаного дерева, щедро здобреного людськими і кінськими тілами. Чомусь мовчала і Павлюкова армата. Лише поодинокі мушкетні постріли лунали вслід знесиленій польській кінноті. І ще глузування. О пан Єзус! Де брали ці люди в собі силу, харкаючи кров'ю, знаходити такі образливі слова, та ще й реготати над ними?!

Сиве, немов свинець, небо несподівано посипало густим лапатим снігом, який, впавши на землю, вже не встигав танути й поступово ховав під своїм білосніжним покривалом встелену трупами і уламками землю… Польний гетьман, оточений рештою командирів, спостерігав за військами, котрі відповзали одне від одного, немов поранені звірі.

Коли Петро Потоцький під'їхав до батька, це був вже не той красень у блискучих обладунках, із сяючими очима. Тепер обладунки було порубано і проламано, а в очах читалась втома.

– Ми повинні спробувати ще раз, – вимовив він, наближаючись до батька.

Потоцький повільно мотнув головою.

– Військо вкрай стомлене. Я мушу дати сигнал до відходу… О, трикляті русини! Триклята Україна і її бунтівні виплодки! Я втратив до тисячі шляхетного війська!

– Але ти не можеш! Батьку, я вже майже був у їхньому таборі! – розгублено простогнав Петро.

– Ти ще матимеш таку нагоду. Ми продовжимо завтра, позавтра… Ми здолаємо їх, але сьогодні я мушу відвести війська.

Молодий Потоцький, тамуючи гіркоту, замовк. Але несподівано йому на допомогу прийшов Адам Кисіль, який разом з Вишневецьким, Любомирським і Лащем знаходився поруч з гетьманом:

– Хотів би заперечити вашій милості.

Потоцький без емоцій поглянув на Кисіля.

– Пан вважає мене слабкодухим?

– Це не так. Я навіть згоден з вами – військо знесилене і…

– Чому ж пан мені заперечує?

– До заходу сонця ще далеко, пане гетьмане. А коронне військо, перепрошую, не школа кармеліток, воно привчене долати труднощі. Я думаю, ми повинні атакувати знову.

Потоцький вражено закліпав очима. Його, без малого, не звинуватили в м'якотілості. І хто? Адам Кисіль. Цей товстун з вічною задишкою, який без допомоги не ладен вилізти на коня! Людина, яку він, Микола Потоцький, потай вважав хлопським ренегатом і ворогом усьому польському.

– Добре, – помовчавши, Потоцький вирішив виправити становище за допомогою вірного кроку – перекинувши свій обов'язок вирішувати на плечі оточуючих. – Шляхетне панство, я волів би вислухати ваші думки з цього питання, і тоді ми зможемо прийняти дійсно мудре рішення. Почнемо з вас, пане Любомирський.

Любомирський, котрий саме стоячи на землі, очікував, доки двоє слуг не закінчать одягати на нього новий панцир на заміну пошкодженого, знизав плечима:

– Бачить Бог, я не знаю, що і говорити! Такої кривавої битви не бачено мною вже кілька років. Вони божевільні, це єдине пояснення. Я сам бачив, як з дерев'яними колами вони кидались на закутих в броню рейтар і гинули. Коли ж їм вдавалося стягти когось із наших із сідла, злітались, немов мухи, роздираючи нещасного на шматки. Вони не звертали уваги навіть на те, що зверху ми їх рубали нещадно. Клянусь святими Петром та Павлом, до десятка клали їх на кожному вбитому полякові. І все ж ми не змогли навіть прорвати табір… Страшні втрати. Страшні.