Розділ «Частина перша»

– Стій! – почувся позаду притишений голос. – Спочинок!

Омелько мовчав, лише пахкотів люлькою. У темряві час від часу висвітлювалося його вкрите щетиною обличчя і глибоко запалі очі. Богун зітхнув.

– Зарано спочивати, пани-браття, – кинув він у темряву. – Он лишень до ліска доїдемо, там і багаття розложити… Поряд он уже!

– Діло Богун пропонує, не баріться, лицарство! – долинуло до Івана.

Через чверть години загін, який складався з сімнадцяти вершників і трьох нош, прив'язаних поміж трьох пар коней, затріскотів підліском укритого почорнілим листям дубового гаю.

Богун зіскочив з коня і ступив до Омелька, маючи на меті допомогти.

– Давай, Омельку, тільки обережно…

– Не займай! – голос курінного пролунав сердито, хоча й надзвичайно втомлено. – Сам!

Омелько повільно вхопився за передню луку сідла і, перекинувши ногу через коня, ступив на м'яку ковдру торішнього листя. Одразу ж заточився і застогнав крізь міцно стиснені зуби.

– Багаття не розпалювати, – почав він роздавати розпорядження, аби приховати власну слабкість. – На відпочинок три години. Двоє на варту, решті доглянути коней. З пораненими що?

З боку нош, що їх саме відв'язували від коней, підійшов Савка Обдертий.

– Так що двійко коней звільнилося, отамане…

– Хто? – питання пролунало просто, навіть буденно.

– Микола Дьоготь. Відкозакувався сердешний.

– Відпочивайте.

Омелько почав послаблювати підпругу кульбаки, але Богун рішуче відсторонив його:

– Я зроблю.

Деривухо не сперечався, очевидно, не мав на це сили. Рана на голові, залишена уламком дерева під час одного з вибухів, позбавила його свідомості на добрих двадцять годин, протягом яких Богун ні на крок не відходив від нош, де марив Омелько. Лише кілька годин тому отаману полегшало, і він одразу ж звелів подати закульбаченого коня. На всі прохання Івана зачекати і залишитися поки на ношах, відмовчувався, діючи по-своєму. Богунові залишалося лише радіти, що Омелько не запитує про результати битви. Окрім тривоги за Омелька, чия рана на голові була, без сумніву, досить серйозною, у самого Івана від спогадів про неї до горла підступав зрадливий клубок.

Омелько немов прочитав думки:

– Іване.