Розділ «Частина перша»

– Що?

– Закінчиш з кіньми, підійди. Я там ось полежу, – вказав він рукою вбік. – У голові макітриться… Від тебе хочу чути.

– Добре, – Іван заходився поратися біля коня.

– Розповідай, – одразу ж мовив Омелько, коли Богун підійшов до нього за чверть години.

– Давай спочатку до твоєї рани подивлюся.

– Облиш, – відмахнувся курінний. – Усе одно темно, та й взагалі… Розповідай!

Богун зітхнув і поліз за люлькою.

– Ти, курінний, краще запитуй, а я відповідатиму. Я… віриш, я не знаю, з чого почати. Так гірко, немов вогнем пече…

Омелько лежав на спині, підстеливши кожуха просто на землю. Його обличчя у світлі місяця виглядало, мов у мерця.

– Де гетьман? – запитав він.

– У полоні лядському. Продав його полякам той, хто мав оберігати, а при потребі й голову за нього підставити.

– Славинський?

– Він.

Омелько, здавалося, не здивувався.

– Як все відбулося?

– Коли стало зрозуміло, що битву програно, Павлюк і Скидан, разом з тисячею комонних полишили табір, рухаючись у напрямку чи то Чернігова, чи то Черкас… Ми залишилися. Коли почало темніти, стягнули, з чого було, новий обоз, окопалися. Саме тоді тебе й поранило. А ми, дякувати Дмитру Томашевичу Гуні, протрималися до ночі. Коли ляхи нарешті перестали лізти на окоп, тихцем знялися і почали відходити. Так що проспали нас пани-ляхи. Натомість вони вчинили на ранок різанину в залишеному таборі та в Мошнах… Хто поранений був, немічний, всіх…

– Наволоч! – простогнав Омелько. – Далі кажи!

– А що далі? Славинський, оповідають, разом із сердюками гетьмана стриножили та до ляхів подалися. Гуня в Боровиці, нові сили збирає. Мовили – лівобережці до нього йдуть.

– Ви не схотіли? – у голосі отамана не було роздратування ані осудження.

Іван трохи помовчав.