Розділ «Частина перша»

– Братчики спільно вирішили на Низ повертатися. Ми зробили все, що могли! – похмуро мовив він нарешті. – Подивися, що від Тимошівського куреня залишилося! Дев'ятнадцять душ, та й ті… Паляницю і Федька навряд чи довеземо, решта ледве в кульбаках тримаються.

– Я тебе не виню, Іване. То не наша вина! Але чому ж ви гетьмана ляхам віддали?

– А що ми могли зробити? Ляхи запропонували переговори. Його ясновельможність відмовився, але реєстрова старшина на чолі зі Славинським вирішила по-своєму і прийняла умови Потоцького.

– Які умови?

– Видати гетьмана і основних заколотників в обмін на власні життя. Шкода, що я не зарубав його!

Омелько мовчав.

– Я про Славинського. Пам'ятаєш?

– Пам'ятаю.

– Сучий виплодок!

Раптом Богун відчув на плечі долоню Омелька.

– Не лише в ньому справа, Іване. Він лише один з них… з тих, хто продав нашу славу і волю. Хто викупив своє нікчемне життя ціною козацького гетьмана, нашої надії і честі. Я таких бачив ще на хуторі твого батька. Ситі, товсті… чисті. Вони ще тоді його продали і навар порахували. Я все це бачив, але… Вважав, що самі впораємося. Не впоралися. Перемогли нас ляхи. Але це всього лиш одна битва. Та не зажмурять вони нам всім очі! Доки Січ стоятиме!

Богун кілька хвилин мовчав. У маленькому таборі тиша. Козаки, багаточисельними походами привчені цінувати кожну мить відпочинку, вже спали, завернувшись у кобеняки. Хрумкотіли ячменем коні, з дубових віт десь у темряві кричав пугач.

– Омельку, я не поїду на Січ, – нарешті видихнув Богун.

– Чому?

– Я обіцяв батькові. Він хоче бачити мене серед реєстрових.

Омелько знизав плечима:

– Кожен сам обирає свій шлях. їдь у Вороновицю, як на те твоя воля.

Іван спалахнув.

– Це воля батька! Омельку, я знаю, ти думаєш, я… як вони, як ті свати?! Але ти помиляєшся! Я пам'ятаю все. Я пам'ятаю січове братство, я пам'ятаю наші ідеали! Я назавжди з вами… Але тепер я повинен їхати.

Омелько ледь відчутно стиснув Іванів лікоть: