Розділ «Частина перша»

– Ваша ясновельможність, люди не витримують, потрібні підкріплення!

Потоцький почервонів від люті.

– Що ви собі дозволяєте, пане хорунжий! Чому досі не розірвано хлопський вагенбург?!

Бігановський перевів дихання і спробував витерти струмочки поту, які стікали з-під шолому і заливали йому очі.

– Ваша ясновельможність, ми знесилені! Обер-лейтенанта Мореля поранено, під паном Жолкевським вбито двох коней. Втрати угорців нараховують не менше третини від їхньої загальної кількості. Драгуни тримаються з останніх сил!

– Чого ж ви вимагаєте від мене? – Потоцький подивився на хорунжого, мов на павука.

– Гусарів! Удар гусарії спроможний виправити становище!

Потоцький рішуче покрутив головою:

– Чорти б вас взяли, Бігановський! Я не можу кидати в бій гусарію, доки не буде розірвано укріплення з возів! Не можу і не хочу!

І Петро Потоцький відчув, що саме тепер настала його зоряна година. Він зіскочив з коня, потрапивши залізними черевиками в руде, перемішане з крижаним місивом багно, і підступив до старшого Потоцького. Взяв його за стремено і покірно нахилив голову.

– Батьку, я готовий виконати це! Дозволь виступити моїй хоругві, і ти переконаєшся – ніщо для мене не головніше за славу отчизни і її гетьмана!

– Він правий, ваша милість! – підтримав молодого Потоцького хорунжий Скопецький, котрий під'їхав слідом за Бігановським. – Гусари рвуться в бій, тож дайте їм нагоду, вдаривши у вози кінською груддю, вкрити себе і вас славою. На правому крилі поки що лише шість рядів. Вози частиною поламано! Вирішуйте і дуже скоро ми привеземо до вас Павлюка, спутаного по руках та ногах!

Гетьман кілька хвилин роздивлявся правий фланг ворожого табору за допомогою далекоглядної труби. Там було дійсно найслабше місце ворожого табору, і слова Скопецького мали сенс. Він глибоко зітхнув.

– З Богом! – вимовив нарешті. – І нехай допомагає вам Діва Марія. Уперед, діти мої!

Шаленим чвалом три гусарські хоругви, загальною кількістю майже у дві тисячі важко озброєних вояків під командою молодого Потоцького, а також хорунжих Скопецького і Краківського, кинулися до козацького табору. Хмари диму, що його вітер ніс від Кумейок, надійно вкрили їх від очей запорожців. Скоро там закипів запеклий бій. Розбиті драгунські хоругви, які почали було відступати, вирівняли лави і кинулися на допомогу гусарам – сині жупани драгун зайняли праве крило атакуючих колон, ставши поряд з блиском лат і багрянцем гусарських плащів.

Миколай Потоцький уважно дивився туди, де штандарт його Петра, його укоханого старшого сина, у кому сконцентрувалися всі надії старіючого гетьмана, гордовито височів над лавами крилатих гусар. Десь там, серед круговерті смертельно нагостреної криці, серед коней, які на шаленій швидкості несли у бій несамовитих від люті вершників, серед гуркоту гармат і зойків помираючих, перебував тепер його Петро. Його улюблений первісток. Звичайно, Потоцький хотів для сина лицарської слави. Він пишався ним і був гордий, що саме герб Потоцьких майорів посеред пекла перед ворожими возами. Але… О пан Єзус, як важко дивитися на все це батьківським очам! Петре! Надія і кров від крові моєї! Ні! Він не повинен думати про погане і він нізащо не буде думати про це! Бог прихильний до мужніх!

І Потоцький мовчки очікував новин, що летіли до нього від місця бою зі швидкістю швидконогих коней чисельних поручників. Він не ставив питань, лише важким поглядом налитих кров'ю очей поглядав на чергового посланця.

– Вони стоять, пане гетьман! Ми зазнаємо важких втрат! – долітав до нього хрипкий голос.

А в розпаленій уяві Потоцького малювався його Петро, який знаходився серед ворожих возів, серед ревучого пекла (чомусь без жодного обладунку, навіть без шолома). І над ним уже заносив щербате закривавлене лезо зодягнений у розхристаний жупан запорожець.

– Хто? – голосом, який бринів від напруги, запитував гетьман.