Розділ «Князь Ігор»

Шварн підняв на  списа шапку, і  миттю з  усіх  кінців рушили до князя старшини. Стали півколом.

Промовив Володимир:

— Покликав я вас не для того,  щоб  ще раз порадуватися успіхові нашому,  здобутій перемозі,  що  прославила наші знамена. Зібрав я  вас  на  раду,   щоб   спільно подумати, як відбити наступ Коб’яка, що,  судячи по  всьому, незабаром розпочнеться. Хто  що  надумав, братіє, кажіть!

Усі довго  мовчали. Ніхто  не хотів говорити перший. Видно,  кожного тривожила думка про  недалеке майбутнє, що могло бути  для  руського війська фатальним. Але як  відвернути  це  фатальне майбутнє — хто те знає?

Нарешті Шварн, як  найближчий князів сподвижник, порушив мовчанку, що  затяглася:

— Я думаю, княже, вдруге  нам  не втриматися тут. Якщо Коб’як не  дурень, то  пошле сильні орди   на  той  бік,   щоб задушити наші засадні полки і зайти у тил.  Тоді  всьому нашому війську — кінець...

— Що  ж робити? — спитав князь.

— Негайно  відступити через брід  у степ  і  швидко йти назустріч Святославові!

— Тобто тікати?!

— Чому  тікати? Відступ — не  втеча...

— Половці зразу ж  кинуться за  нами, наздоженуть — у чистому полі  не  врятуєшся.

Знову запала тиша. Всі  сиділи на  конях похмурі, заклопотані. Завдав князь загадку — не  відгадати!

— Та кажи вже,  княже, що  надумав, — буркнув воєвода Хрущ, грубий голос, огрядність і високий зріст  якого ніяк не гармонували з його  найменням. — Бачимо по твоїх  очах, що  приготував Коб’якові несподіванку...

— Приготував.

— Яку?

— Друзі  мої  і братіє!  — Володимир окинув усіх уважним поглядом. — Давайте гуртом поміркуємо: що треба  зробити, щоб  уникнути розгрому та полону або й смерті? Справді, ми можемо відступити за Оріль  і, з’єднавшись з засадними полками, піти  назустріч головним нашим силам. Та  чи  не  наздожене нас  Коб’як, чи  не  оточить своїми незчисленними ордами на голій  рівнині, де ні ліска, ні ярка, ні річки, на які ми  могли б опертися? Думаю, наздожене. Досить нам  зрушити з  цього самою природою укріпленого місця, як  він поженеться за нами. Ви  запитуєте — а що  ж робити? Залишитися тут?  Так, відповідаю я.  Залишитися. Погляньте: з трьох  боків половцям до  нас  не  підступитися — річка, мочарі.  Вони, як  і вранці, можуть атакувати нас  тільки в лоб. То  давайте укріпимо цей  перешийок так,  щоб  половецькі коні спіткнулися об  нього! Щоб Коб’якові не  пощастило одним ударом скинути нас  в ріку! Тоді  ми  можемо протриматися до підходу  князів.

— Як  же  укріпити перешийок?  Рів  копати? Не  встигнемо!

— Навіщо рів? Нариємо мечами вузьких ямок глибиною в лікоть, таких собі  пасток для  коней. Потрапить у неї  кінська  нога, як  у ховрашину нору, — і полетить кінь  разом з верхівцем шкереберть. А задній спіткнеться — та  й  собі...

— Скільки ж тих  ямок треба!  — вигукнув хтось.  — Тисячі!

— Ну й що?.. Кожен воїн  без великого труда  вириє п’ять чи  й десять — от вам  і тисячі!  Одну  минеш — в другу  вскочиш!  Вірю  я,  що  це  буде  важка перепона для  половецької кінноти.