Розділ «Князь Ігор»

Князь Володимир зрадів. Нарешті! Настала хвилина, якої він  ждав  кілька літ! В його  руках  немале військо, і він  усій Русі  покаже молодецьку хоробрість і військовий хист! Сьогодні   він  або  голову складе, або  зламає хребта Коб’якові!

Він  скочив на  коня, покликав князів, наказав готувати до бою  полки. По  праву  руку  від себе  поставив Святославового  сина Гліба  з дружиною і його  тезку  Гліба  Юрійовича, по ліву — Мстислава Романовича Смоленського і Мстислава  Володимировича, сам  же  «с  протчими» став  у бойовий ряд  посередині. Сказав коротко:

— Братіє, велю  держатися всім  укупно! Із бойового ряду нікому не  виїжджати! Вперед не  зариватися і ззаду  не  залишатися! Хто  покаже ворогові хребет, тому  ганьба на  віки вічні!  Хто  зніме Коб’якові голову, а найпаче — приведе на аркані, тому  честь  і слава!

Руські полки,  швидко перегрупувавшись, зібралися в один невеликий, але  міцний кулак. Над  ними замайоріли барвисті корогви, прапорці, піднялися вгору  і застигли густо,  мов  щітка, довгі  списи з блискучими крицевими наконечниками. Черлені щити яскраво горіли в промінні ранкового  сонця.

Всі були  готові до бою.

2

На  протилежному боці, на  горбах, став  Турундай, тесть Коб’яка, з ханами Содваком, Єксною, Тетією та  Бараком. Це  був передовий загін  хана  Коб’яка, який, про  всяк випадок  відтягнувши свої  роди  аж  на  Самару, рушив з великим військом на Русь.  Правда, йому  не пощастило приєднати до себе  полки хитрого Кончака, що  не  хотів  посилення і прославлення свого суперника в міжусобній боротьбі за  владу над  Половецьким степом, але  він  мав  достатньо сил, щоб погромити порубіжні руські поселення і захопити там велику військову здобич, а головне — худобу,  якої  так  мало  залишилося у половців після важкої зими.

Турундай відірвався  від  Коб’яка на  половину денного переходу. Побачивши перед  собою порівняно невелике військо  урусів, він,   незважаючи на  немолоді літа,   загорівся, мов  хлопчисько, бажанням здобути перемогу і прославитися серед  родів  своїх.  Під  його  рукою шість  тисяч джигітів — немала сила!   І він, не   гаючись і  не   вагаючись,  кине  їх в атаку!

Він  важко сидів  на  гнідому огиреві, огрядний, рідковусий.  Кругле брезкле обличчя його  потемніло від весняного сонця, а вузькі чорні очиці пильно вглядаються удалину, де червоніють руські щити. Хай  червоніють! Не  встигне сонце піднятися на  половину свого кола, як  він  повергне ті щити додолу, а уруських богатирів пов’яже по десятку, як валахів, і пожене у кіш  Коб’яка!

Стугонить серце старого хана, стугонить радістю. Він наказує худому, кістлявому ханові Єксні, що  сидить у сідлі прямо, мов  жердина, розпочати атаку  лівим крилом, а запальному, бистроокому Содваку — правим, щоб   охопити урусів, узяти в лещата і не  випустити жодного.

— Та князів мені, князів захопіть! Живих чи мертвих! — напучував хан  своїх  підлеглих. — З мертвих здеремо скальпи[35], з  живих злупимо викуп!   Тож, мабуть, краще живих!..

Він  підвівся на  стременах і махнув у бік  руських полків шаблею. В ту ж мить  тисячі кінських копит ударили об землю,  і вона загула, мов  перед бурею, здригнулася, наповнилася  лиховісним чеканням. Половці розпочали атаку. 

3

Побачивши половецьку силу,  що котилася прямо на них, тисяцький Шварн нахилився до  вуха  князеві, прошепотів:

— Не  втримаємося, княже. Поки не  пізно, повертаймо назад?

— Нізащо! Який нам  сором буде!  — вигукнув Володимир. — Пошли гінця до Святослава сказати, що ворог перед нами і немає мені  часу  ждати великого князя на  допомогу. Приймаю бій,  а він  тим  часом хай  поспішає!

Гонець поскакав, а Володимир торкнув поводи і поволі рушив насупроти половцям. Передав по  рядах:

— Коней не стомлювати! Вони  пригодяться нам  свіжими! Не  зриватися завчасно, ждіть  мого  знаку!

Так і рухались — поволі, тісно  зімкнувши ряди, прикрившись щитами. Не  чути  жодного слова. Навіть покашлювання,  навіть дихання не чути.  Лиш  брязкіт зброї  та глухе гудіння  землі  провіщали криваву січу.

Ждан відчуває своєю  лівою ногою праву ногу   князя. Іноді зиркає на  нього. Як  він?  Володимир спокійний, жодна рисочка не здригнулася на його  вродливому обличчі, жоден  м’яз   не  ворухнувся. Він  пильно вдивляється в  темну лаву,  що  з боку  сонця накочується, мов  грозова хмара, але мовчить. І всі  розуміють — ще  не  час!..  Впевненість князя, його  витримка передаються воям, ліпшим мужам, боярам.